Час різдвяних светриків

Сьогодні перше грудня! Сезон з найбільшою кількістю свят, імпрез і див оголошено відкритим! Попереду маса уродин всіх поважних святих, особливо Миколая, а також Різдво, Новий рік, знову Різдво, Щедрий вечір... 

Якщо у американців (та їхніх європейських предків) свята тривають 12 днів,

то українці ж взагалі гуляють від Романа до Йордана — рекордно довго, насичено і урочисто, порівняно з іншими країнами. Є в цьому щось приємне і більшість людей обожнюють цей період, повен Різдвяної магії, родинних візитів, ялинок та гірлянд, колядок, смаколиків і, звісно, подарунків!

Як відомо, на свята своїм близьким, коханим і рідним належить щось покласти під ялинку. А який найкращий і всіма улюблений подарунок до Різдва? Правильно, святковий светрик!

Коли ви обираєте светрик для дорогої вам людини, зважте, що ваше головне завдання відзначитись оригінальністю. Найвище цінуватиметься хенд-мейд, в який ви вкладете максимум вашої фантазії та любові.

Втім, якщо светрик доведеться купувати, знайти хороший варіант теж цілком реально, головне підійти до пошуків ретельно і заздалегідь. 

Варто пам'ятати, що ви шукаєте на презент такий светрик, який ваша близька людина носитиме і на роботу, і на зустрічі, і на закупи, і в гості і всюди решта, кілька днів (а то й тижнів) напередодні та під час Різдва. Зробіть все можливе, що подарувати справді особливу річ, завдяки якій ваша дорога людина буде яскраво виділятись і випромінювати святковий настрій.

***

Перше, на що слід звернути увагу, це те, що різдвяний подарунковий светрик має бути максимально яскравий, життєрадісний і оригінальний. Це просто супер, якщо вам вдасться знайти светрик з рельєфною нашивкою оленя, сніговичка, ялинки чи санти

            


Якщо ви готуєтесь до Різдва в родинному колі, то подумайте про серію схожих светриків, а зі своїми коханими можна одягнути парні свертрики, і ви будете головними героями всіх фото.

              

                            

Різдвяні светрики бувають і для дорослих. Куди їх найдоречніше одягати сказати важко, але по щасливих обличчях цих людей, бачимо, що це як мінімум страшенно весело.

                                             

  

 Чемпіоном серед різдяних светриків і моїм особистим улюбленим і       безпрограшним варіантом є светрик, зображення на якому блимає за рахунок батарейок. Варто його тільки одягти, як дух Різдва відчувається тут же. Обравши такий варіант для своїх рідних, ви не прогадаєте.

На останок, пізнавальне відео-туторіал, з якого можна навчитись як самому пошити чудовий святковий светрик. Успіхів і веселих свят! HO HO HO!

Мисліть креативно і вдалих пошуків. Зробіть це Різдво незабутнім для своїх найдорожчих людей!

***

P.S.: Віршик про перше грудня, який я написала в десять років. Всім щасливої зими!

Перше грудня! Зима почалась!

Втіха і радість звідусіль примчалась.

Діти радіють, в снігу сидять,

Граються, бавляться на санях мчать.

Всі у чеканні зимових свят, 

Втіха сповила усіх малят. 

Бо ж перше свято — це Миколая,

Дарунки всім нам він принесе,

А далі і інші свята ступають, 

Сходинками аж до кінця зими.

Топ-10 улюблених книг

Що люблять читати на Тихому Острові

1. Патті Сміт — Просто діти. 

Одна з найщиріших книг-мемуарів, які я будь-коли читала. Тут молодість, любов, пошуки і багато знаменитостей шістдесятих. Я просто закохана в той Нью-Йорк, який змалювала Патті. 

2. Ларрі Вульф — Винайдення Східної Європи.
З цієї книжки почалась моя любов до історичних розвідок. То було давно, з того часу у мене сформувався великий список улюблених істориків. Той випадок, коли історик пише легко і неймовірно цікаво. Звідки взялись стереотипи про "відсталість" Східної Європи, як західноєвропєйські мандрівники 19 ст. потрапляли в наші з вами краї і несли сюди Просвітництво, що вони тут бачили та ще багато цікавого можна довіатись з книжки.

3. Анна Франк — Щодденик.
Цілком виправдано перекладена на десятки мов і одна із найрозповсюдженіших у світі книг після Святого Письма. Щоденник змальовує найбільший жах ХХ ст. — Другу світову війну — очима єврейської дівчинки-підлітка, мешканки Амстердаму. 

4. Віктор Домонтович — Доктор Серафікус.
Улюблене з українського. В кращих традиціях європейсьої літератури. Дивовижно, що її мало популяризують в Україні. 

5. Герман Гессе — Степовий вовк.
Одна з тих книжок, які перечитувала багато разів. Затягує з першого абзацу. Мрію, щоб хтось в Україні нарешті зробив красиве перекладне видання. І так, звір живе в кожному з нас.

6. Оксана Забужко — Польові дослідження українського сексу.
Відверто про те, про що якнайбільше хочуть знати всі. Ні, не тільки про секс. А ще події відбуваються в Кембріджі, в тому, де Гарвард. Емоційна, дуже проймає. Це радше жіноча книжка, але читайте всі, справді.

7. Чарльз Діккенс — весь доробок.
Я родом з такого дитинства, де, на щастя, не було соцмереж (тобто в однокласників були, а в мене — ні), майже не було інтернету і телевізора, зате було моє ліжко-коребаль, обкладене стосами книжок. Об’ємні романи Діккенса не відлякували, а навпаки змушували мене читати до ранку мало не щодня. Солодкі спогади.

8. Дж. К. Ролінґ — Гаррі Поттер.
Що тут коментувати? Це повинні прочитати всі діти, всі люди, всі. 

9. Оскар Вайлд — Портрет Доріана Ґрея.
Визнаний бестселер, багато разів екранізований. Мені просто дуже подобається Вайлд (як людина — не дуже) своїми нетиповами сюжетами, від яких неможливо відірватись. А ще у всіх повинен бути примірник книги, що видали торік в Аба-бі.

10. Ханна Арендт — весь доробок.
Глибокі проникливі аналітичні тексти. Багато пояснють і провокують задуматись над найскладнішими питаннями: чому у світі коється, те, що коється, чому існує зло і як до нього ставитись.

Складено за 20 хв і в довільному порядку.

Ківі в нетрях

— Що це за білий? — поцікавився водій, коли ми вилізли на підніжку автобуса.

— Це мій друг. — відповів Прабакер, марно намагаючись приховати свою гордість під удаваною байдужістю.

— Що він тут робить?

— Він їде до мене в гості.

— Звідки він?

— З Нової Зеландії.

— З Нової Зеландії?

— Так, це в Європі.

— У цій Новій Зеландії багато грошей?

— Так, повно. Вони там купаються в золоті.

— Він говорить на маратхі?

— Ні.

— А на хінді?

— Теж ні. Тільки англійською.

— Тільки англійською?

— Так.

— Чому?

— У його країні не говорять на хінді.

— Вони не вміють говорити на хінді?

— Ні.

— Ні на хінді, ні на маратхі?

— Ні. Тільки англійською.

— Господи помилуй! Ото вже дурні!

— Так.

— Скільки йому років?

— Тридцять.

— А на вигляд старший.

— Вони всі такі на вигляд. Всі європейці на вигляд старші й сердитіші, ніж насправді. У білих завжди так.

— Він одружений?

— Ні.
— Тридцять років і не одружений? Що з ним таке?

— Він з Європи. Там одружуються тільки старими. 

— От йолопи!

— Авжеж.

— А яка у нього професія?

— Він учитель.

— Учитель — це добре.

— Так.

— У нього є батьки?

— Так. 

— А де вони?

— На його батьківщині. У Новій Зеландії.

— А чому він не з ними?

— Він подорожує, знайомиться зі світом.

— Навіщо?

— Всі європейці так роблять. Вони трохи працюють, а потім трохи їздять, без сім’ї, поки не постаріють. А тоді вони одружуться і стають дуже серйозними.

— Ото вже бевзні.

— Так.

— Йому навпевно самотньо без мами з татом, без дружини і дітей.

— Так. Але європейців це не засмучує. Вони звикли бути самотніми.

— Він великий і сильний?

— Так.

— Дуже сильний?

— Так.

— Годуй його як слід і не забувай давати більше молока.

— Так.

— Буйволячого молока.

— Еге.

— І дивися, щоб він не вивчив поганих слів. Щоб матюків не навчився. Навколо повно засранців, які захочуть навчити його всякому лайну. Не давай йому водитися з цими вилупками.

— Не дам.

— І не дозволяй нікому обдурити його. Він на вигляд не дуже тямущий. Наглядай за ним.

— Він розумніший, ніж здається, але я всеодно наглядатиму за ним.

[…]

(с) Г.Д. Робертс “Шантарам”

Переклад. В. Александрова.

P.S.: Книжка чудова, раджу! І читати — це стильно ;)

Чим живеш, Білорусь?

Українцям давно відомо, що вітчизняна залізниця — дуже контрастне явище. Від тарганів, спеки і смороду смаженої курки до кондиціонерів та розеток. Втім, обирати яким саме потягом їхати, мають змогу лише ті пасажири, які мандрують у найпопулярніших напрямках, перендусім до Києва. З глибинки і у зворотньому напрямку українці звикли добиратись чим доведеться. Цього разу мені пощастило.

За відсутності вибору, як потрапити з Коломиї, що у Франківській обл., до Львова в потрібний мені день і час, я була змушена придбати квиток на міжнародний потяг Чернівці-Могильов, який належить білоруській залізниці. Білоруський потяг виявився чистим і охайним. Те, що потрійна ціна за квитком цілком себе виправдовує стало зрозуміло з перших хвилин подорожі. У вагоні мене зустріла єдина пасажирка, — привітна пані літнього віку, яка їхала до Галича. Починаючи з Франківська зайшли нові пасажири стало цікавіше. Моїми компаньйонами стали білоруси.

Що ж це за країна, куди прямував цей охайний потяг?

***

З перших років своєї незалежності і до сьогодні Білорусь займає достатньо нейтральну позицію на міжнародній арені і водночас вирізняється своєю закритістю. Тож закономірно, що світ має дуже слабке уявлення про державу. Нічого дивного, що сьогодні Білорусь сприймають через призму численних стереотипів. Стереотипи, тобто усталені переконання про певних людей або притаманну їм поведінку та цінності, суттєво спрощують образи та уявлення про деякі явища і часто не відповідають правдивим фактам, а також спричиняють спотворення реальності.

Навіть незважаючи на те, що країни-сусіди Білорусі — Україна та Росія — проіснували разом у межах Радянського Союзу практично сімдесят років, там зазвичай дуже мало знають про Білорусь. У решті світу ця ситуація виглядає ще гірше. В уявленні іноземців з-поза теренів Радянського Союзу Білорусь постає білою плямою на карті, а її образ зводиться до описів суворої та небезпечної диктаторської країни десь у Східній Європі. Образ Білорусі в уяві Європи, Америки і, правдоподібно, інших країн добре виражено у назві однієї з найвідоміших монографій про Білорусь британського історика Ендрю Вілсона “Білорусь — остання диктаторська країна”. Рік по тому, 2012 р., вийшла книга з такою ж назвою іншого британського науковця, в минулому посла Великої Британії в Білорусі (2003-2007 рр.), Браяна Беннета. Ряд досліджень, об’єднаних однією проблематикою, доводить, що імідж Білорусі як диктаторської республіки — це найпоширеніше сьогодні уявлення про країну за кордоном (див. Н. Коростелева, Н. Бекус, Б. Беннет, Е. Вілсон, А. Динько, Й. Фішер, А. Найс, Д. Марплз, Е. Маліновська, С. Паркерта та ін.).

Однією з перших, хто публічно ще 2006 року назвав Республіку Білорусь “останньою диктаторською країною”, була колишня прем’єр-міністр США Кондоліза Райс. Зрештою, цей термін став поширеним кліше і ключовим означенням Білорусі у світі.

Сьогодні серед країн пострадянського простору Білорусь привертає чи не найменше уваги дослідників як в СНД, так і в решті світу. У працях, присвячених історії країни, нерідко трапляються такі епітети як “чорна діра Європи” або “terra incognita Східної Європи”. Світ обговорює поодинокі проблематики держави, передусім становище Білорусі “на роздоріжжі“ й майбутній вибір, який їй належить невдовзі зробити між Європою та Росією. У Європі збентежені наслідками диктатури в Білорусі, передусім відношенням у країні до політичних в’язнів, та шукають способів упливу на ситуацію й розмірковують над тим, яким чином було б найдоречніше втрутитись і допомогти країні стати на демократичний шлях. Історик Браян Беннет озвучує думку британського уряду й цілої Європи: вирішити проблему із недемократичним урядом можуть лише самі білоруси; єдине, чим сьогодні може допомогти Європа — це вдатися до певних санкцій, скажімо, обмеження віз у країни Євросоюзу для президента А. Лукашенка та його уряду, і таким чином висловити своє ставлення до його політики.

А що про своє становище думають самі білоруси? Чи все аж так погано?

***

Зазвичай мої поїздки потягом минають в тиші та ізоляції від сусідів по купе і вагону. Читаю, сплю або слухаю музику. Цього разу було по-іншому. Всі пасажири, які підсіли в моє купе у Франківську були білорусами. Зайшовши — привітались і відразу завелась ненав'язлива дружня бесіда.

Пані з короткою зачіскою, років сорока, щойно рушив потяг зронила фразу полегшення “нарешті додому”. В ході розмови виявилось, що вона мешкає в Україні вже давно, пререїхала сюди через шлюб, але давно розлучилась і тепер хоче переїхати разом з двома дітьми назад у Гродненьську область, де мешкає її мама. Старший син щойно повернувся з армії, служив в Білорусі, а молодша дівчинка має восени йти у шостий клас.

Пані із Галича і пані з короткою зачіскою гомоніли собі на нейтральні теми. Я читала Жадана і слухала краєм вуха — було цікаво, хоч я й не пам’ятаю достеменно, про що спершу йшла мова. А ще, це чи не вперше в житті мені сподобались сусіди по купе.

Пані із короткою зачіскою вважала домом обидві країни — Білорусь та Україну, — але без упину наводила аргументи, чому любить Білорусь більше, — чистіше, безпечніше, комфортніше, більше впевненості у майбутньому і у добробуті своєї сім’ї.

За якийсь час до розмови підключився наш четвертий пасажир купе — чоловік середнього віку, який спершу просто слухав. Пан, що виглядав жвавим, охайним і доброзичливим добродієм у розквіті сил, виявся зварником. За освітою інженер, він вирішив, що на пенсії його життя стало надто одноманітним і вирішив ще трохи попрацювати в рідній країні, в Білорусі. Хоча останні десятки років провів на Франківщині, де має сім’ю.

Історія як він в підлітковому віці потрапив до України не менш цікава. Його сім’я мешкала в малесенькому білоруському селі за 24 км від Прип’яті. Внаслідок Чорнобильської катастрофи, батьки вивезли дітей до України. Він одружився з українкою і залишився мешкати тут, а брат і сестра в дорослому віці повернулись в рідну країну і оселились в Мінську, бо, знову ж таки, там на їхню думку мешкати краще.

Дивно і несподівано було чути, як білоруси хвалять свою країну, у мене поступово округлювались очі від здивування. В Україні ми чуємо хіба про недалеких “бульбашів” чи толерантних і неконфліктних “сябрів”. А в рамках свого магістерського наукового дослідження, я вивчала і аналізувала сучасну польську історіографію історії Білорусі ХХ ст. і висновки, до яких дійшла, дуже відрізнялись від того, що почула в потязі.

***

Якщо коротко, то в сучасній польської історіографії історії Білорусі спостерігаються наступні тенденції:

Білорусь не виокремлюється як самостійна країна, натомість розглядається в контексті історії інших держав — Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії та Радянського союзу; кордони сучасної Білорусі екстраполюються в минуле; Більшість дослідників мають польське громадянство і білоруське походження і дуже цінують нагоду жити і працювати в Польщі, адже потерпають від відсутністю свободи слова на батьківщині.

У своїх наукових працях про Білорусь, польські історики нерідко вдаються до емоційно забарвлених епітетів, які так чи інакше виказують здебільшого приязне ставлення до білорусів або прямим текстом констатують свою прихильність до держави-сусіда.

Поширеним мотивом у великій кількості досліджень, присвячених питанням Білорусі, є наголошення на складному періоді, який країна переживає сьогодні і наполягання на необхідності покласти край диктаторському режиму, який панує у країні зараз і взяти курс на євроінтеграцію. Більше того, e польській історіографії історії Білорусі формується чіткий образ образ Польщі як “старшого брата”, наставника, доброзичливця, захисника від шкідливих постколоніальних наслідків і провідника в Європу. Одним із своїх обов’язків як патрона Польща відзначає для себе сприяння і заохочення до євроінтеграції, допомогу в побудові демократії (зокрема вирішення проблеми свободи слова у той спосіб, що наукові праці білоруських дослідників публікуються у Польщі). Польща також дає поштовх для розвитку Білорусі — стає платформою освіти для білоруської молоді та наукової еліти, на якій відбуваються спільні конференції та культурно-освітній обмін.

Визріло закономірне питання:

Чи дійсно демократія має визначальну роль у добробуті і щасті своїх громадян?

У європейській, в тому числі моїй, свідомості так і є. Але я не могла не спитати у самих білорусів, які так тішились, що нарешті їдуть додому:

А як же демократія? Чи то пак її відсутність? А як же свобода слова? А як же мобільність суспільства? А як же десятки політв’язнів? Невже вам комфортно живеться без засадничих європейських цінностей? — питаю здивовано.

Пауза тривала якусь хвилину, а потім вони заговорили наввипередки:

—   Зате у нас немає корупції!

—   Зате у нас всі працевлаштовані!

—   Зате у нас безкоштовна освіта!

—   Зате у нас безпечно!

—   Зате у нас хороші дороги!
—   ...

Почула я у відповідь.

***

Їдемо через українське поле десь у Львівській області. Неораний ґрунт тягнеться на кілометри.

         —   О! Ви тільки подивіться на ці поля! Лука би четвертував за таке         марнування простору!

Сусіди по купе згадували також чистоту скрізь в країні, що потрапляють наче в інший світ, коли перетинають українсько-білоруський кордон.

“В інший світ — хмикнула я про себе — це точно. Бачила я ваш інший світ”.

Але білоруські сусіди продовжували правити своєї.

Наступне, що я довідалась, — це те, що виявляється, роботу молодим знайти легко, значно легше, ніж в Україні, тому що держава буцім випускає стільки випускників з вишів, скільки спроможна працевлаштувати. І що в Білорусі дбають про своїх військових, і про пенсіонерів, і про сиріт. І що дороги в хорошому стані, а на кожного білоруса приходиться втричі більше м’яса “рийок” (свинок), ніж в Україні. Що білоруси не хвилюються про безпеку своїх дітей, бо у кожного на куртках і ранцях в обов’язковому порядку є світловідбивачі. А ще у них чудові дороги і найкращі молочні продукти (хоч визнають, що останнім часом ціни дещо піднялись), найкращий шоколад (“Коммунарка” —  це я теж добре знаю і цілком згодна) і пиво. А ще у них невисокі ціни на ліки, тому багато кому траплялось покращувати своє матеріальне становище в той спосіб, щоб купувати білоруські ліки і здавати їх в українські аптеки.

Мушу визнати, три години їзди минули непомітно. Я побажала компаньйонам щасливої дороги додому і вистрибнула в обійми усміхених личок рідного міста повна вражень і переконання, що патріотизм — це дуже гарно і личить людям.

***

Це, звичайно, лише один бік реалій, але почути з перших вуст було цікаво. Чи це просто вияви патріотизму і скільки в цих словах правди, я б охоче довідалась з особистою розвідкою. Втім, як сказав відомий білоруський історик і філософ Алесь Анціпенко: “Що не скажіть про Білорусь — усе буде неправдою”. Тепер час знову туди завітати в цю країни з привітними мешканцями і побачити як вона змінилась за п’ять років, що я там не була. Побачимось в Білорусі. Жыве Беларусь!

30 Day Wake Up At 7 a.m. Challenge Ideas

1.   Wake up and be optimistic about the challange

2. Wake up and smell your morning coffee

3. Wake up and mind a healthy breakfast

4. Wake up and workout

5. Wake up and watch something inspiring

6. Wake up and be out the door on time

7. Wake up and read a book

8. Wake up and call your mom

9. Wake up and make a to-do list

10. Wake up and learn 10 new words

11. Wake up and clean up your room

12. Wake up and draw your dream

13. Wake up and message your loved one

14. Wake up and watch the Ellen show

15. Wake up and plan the weekend

16. Wake up and sing in the shower

17. Wake up and and say I love you to those who deserve

18. Wake up and listen to some good music

19. Wake up and get motivated

20. Wake up and schedule a promising meeting

21. Wake up and meditate

22. Wake up and don't swear all day long

23. Wake up and go jogging

24. Wake up and make a selfie

25. Wake up and plan your vacation

26. Wake up and skip going online straight ahead

27. Wake up and cuddle

28. Wake up and be creative

29. Wake up and start following your dream

30. Wake up and reach zen

Don't forget to be awesome right after you wake up every day.

Rise and shine.