Для когось 90-ті — період кризи, дефіцитів, нестабільності, еміграцій і всяких негараздів. Для мене ж 90-ті — роки безконечного щастя і світлого дитинства. Коли мені було 8, мене вже змушували ходити до школи. Тобто не те, щоб це було дуже зле, але це порушило мою внутрішню гармонію і перевернуло з ніг на голову мої головні на той час життєві плани щодо поділу влади між козаками і розбійниками в Коломиї.. Через ту школу треба було їхати до нудного і запилюженого Львова (ви вже, певно, забули маршрутки на пл. Ринок і безконечну реконструцію Жовтневої, що тепер Дорошенка). З початком цієї шкільної епопеї кожен день треба було вчити уроки, що було марудно і зовсім не надихаюче. Особливо, якщо зважити на те, що протягом майже цілого першого класу ми проходили Буквар, а на той час я вже прочитала десятки книг, написала кілька віршів, перший з яких — "Мурашки в своїй хатці", і навіть одну похмуру п'єсу, до якої невдовзі написала і музику, і в результаті народився етюд із заплутаним сюжетом "Чорна хмара". Словом, навчання у тій школі виглядало мені примітивним і я з нетерпінням чекала, поки закінчиться рік, тим часом думками була зовсім не у Львові.
В Коломиї залишався улюблений ровер (Десна), на якому багато разів розбивалась об плоти і дерева чи просто падала, і гордо ходила все літо з бойовими шрамами на колінах і ліктях, а ще хатка, яку збудував із фанери і шиферу дідусь Василь. Там залишався пес Цезар, чорний як смола, який мужньо терпів всі мої спроби його дресирувати, в тому числі дозволяв катати на собі курей і готовий був навіть дружити з котом Зіко (пам'ятаєте, давним-давно був такий футболіст), теж чорним як дідько. А одного разу Цезар ледь не відкусив носа сусідській Мартусі, яка мене довела до сліз і взагалі була дурепою (Мартусю, якщо ти це читаєш, пробач. Не виключаю, що ти більше не дурепа). І, звісно, зо два десятки дітлахів, незмінних супутників у придумуванні ігор, як Карта Скарбів, і польових досліджень, як проникнення на територію сердитих сусідів діда Івана і баби Слави і роблення їм численних збитків на господарстві (ну бо чого вони своїх сливок не дозволяють збирати, коли їх так багато, що аж гниють?).
Перший шкільний рік закінчився гарно. На святі Букваря я, звісна річ, була літерою "А" і у чудесному костюмі, пошитому вчителькою з музики моєї молодої тітки, розповідала віршик про Акулу, — грізно, насуплено і дуже впевнено. Коли після завершення першого класу я нарешті повернулась до Коломиї, сусідські дітлахи просили мене, щоб я заговорила до них "по-львівськи" і почали дуже респектувати, хоч більшість були старші, після того, як навчила їх всілякої галицької ґвари, бо ж ми на покутянській росли!
У червні, коли мені виповнилось 8, у мене була дуже класна забава до Дня народження. Мама влаштувала масу конкурсів, спекла гігантський торт, дозволила запросити всіх, кого заманеться, тобто цілісінький квартал! Що були за подарунки, я вже не пам'ятаю, зате залишились відкритки. Дуже потішні. Одна, та, що від Юлі, чомусь із Дідом Морозом і надрукованим російською мовою побажанням у радянському стилі. Отримати таке серед літа було особливо весело.
Десь у липні ми з батьками на кілька тижнів поїхали до Одеси. Я вперше побачила море. Одеса сподобалась, а море — ні. Подумала, що краще вже мій Львів. І досі так думаю. Потім батьки поїхали працювати до Львова, я ж повернулась до своєї Коломиї. Там, у розпалі сезону, якраз популярними були ігри "Море Хвилюється" і "Кіт, кіт, яка сметана на обід". Ми також заснували власний Клуб опівнічників, не без впливу відомого серіалу "Чи боїшся ти темряви" і вечорами по черзі розповідали страшні історії ("У темному-темному лісі стояла стара чорна хатка, з якої доносились пронизливі завивання.."). Щоправда, робили це не опівночі, як в серіалі, а десь коло 9-ї (бо в 10-й бабусі заганяли всіх додому), і не довкола багаття, а в якомусь рові довкола старої автомобільної шини-колишньої клумби, під якою, за поширеними плітками, був похований зубр (за іншою версією — відьма Орися, яка померла кілька років до того). Того літа було маса веселощів і героїчних травм. І був Ромчик, який сказав, що любить мене, а я йому, — що він дурак. Більше ми не бачились.. А ще, читацький щоденник запевняє, що я прочитала за те літо 36 книжок. І це вам не Колобок. Там у мене "Діти капітана Гранта", "Острів скарбів", "Невидима людина", "Олівер Твіст", "Тореодори з Васюківки" і всяке таке.
Другий клас вже не здавався таким примітивним і нудним, як перший. Може тому, що я почала робити успіхи в соціалізації з однокласниками. Щоденна забава на шкільному подвір'ї у винайдену мною гру "Бабка Йожка" додавала трохи мотивації ходити в школу. Натомість псував мотивацію гурток Юних Сопілкариків, який я люто ненавиділа. Зате англійську почала викладати американка, яку я вважала дуже класною. Я також потрохи знайомилась з театром, почала ходити в художку, а коли мені ще й ролики купили, я подумала, що Львів може бути цілком стерпним для життя…
