#81 в моєму Wishlist Top-100: Винайняти Лофт

Історично, лофти були дешевими помешканнями для бідних митців, які виконували функцію житла і творчої студії водночас. Покинуті та занедбані старі фабрики промислових кварталів Нью Йорка стали привертати увагу незадовго після Другої світової війни, коли матеріальне становище більшості було скрутне. Часто мешканці стикались із проблемою, що лофти було складно утеплити та провести у них воду. Не зважаючи на численні дискомфорти, лофти приваблювали все більше людей, здебільшого через низьку орендну плату, а також тому, що там почав формуватись незалежний творчий контингент. Вже за два десятки років, коли все більше людей переселились в старі фабричні приміщення, такі квартали сформували новий цікавий і жвавий осередок і стали привабливим житловим простором в очах молодих і творчих нью-йоркців. Сьогодні лофтами називають помешкання, облаштовані на місці покинутих або збанкрутілих складів чи фабричних приміщень, які були реконструйовані та пристосовані для житлових цілей. Останнім часом вони стають все популярнішими у всьому світі, тому що вони мають очевидні переваги.

5 яскравих переваг лофтів

1. Як правило, лофти мають менше стін, ніж звичайні квартири. Стінами або перегородками зазвичай відділені лише спальні та ванні кімнати. Рідше — їдальні та робочий простір. Чимало лофтів не мають стін взагалі. Це дає повну свободу у облаштуванні свого житла.

2. У лофтах неодмінно багато вікон, а звикла висота стель — від 3,5 м та вище. Це забезпечує помешкання великою кількістю природнього світла. Такий простір та вигляд з вікна гарантують особливе відчуття комфорту.

3. Оскільки більшість лофтів — в минулому комерційні установи, чимало з них матимуть чудову для внутрішнього інтер’єру цеглу та якісну дерев’яну підлогу.

4. Оупен спейс планування дає багато переваг мешканцям. Це і можливість займатись мистецтвом, спортом, організовувати вечірки і просто почуватись вільно. Він також дає можливість розвивати свою творчу уяву та навички проектування під час заповнення численного простору.

5. Лофти — чудовий приклад помешкання, де відносно легко досягнути балансу між необмеженим житловим простором та місцем спокою і віднайдення дзену. Такого балансу, здебільшого, важко досягти у звичайних помешканнях.

Bohemian Loft in NYC

Loft 9b in Bulgaria

 

       

Collector's Loft by UNStudio

Industrial Loft In Kyiv

Industrial Loft by Ando-Studio

Для людей, які винятково цінують відкритий простір, або які воліють працювати вдома, переваги лофтів здаються очевидними, адже такі помешкання без проблем функціонують водночас як робочий та житловий простір, а балансу між цими двома вимірами мешканець може досягти за допомогою грамотного зонування. Головною цінністю варто вважати гнучкість в організації житлового простору та відчуття свободи, яке мешканець неодмінно отримає разом із своїм лофтом. Через ці та інші переваги, лофти перестили бути дешевим варіантом житла, більше того, станнім часом серед лофтів більшає елітних помешкань.

Більше лофтів тут http://lofts.tumblr.com

Смертельний диплом-2

Так сталось, що я знову потрапила в академію і цими днями в N-ий і останній (схрещені пальчики) раз пишу диплом.

Рівень мотивації та натхнення, зазвичай, коливається між поділками 0 і 1 (з десяти). Однак, все розпочате мусить бути закінчене і тільки після фінальної крапки, варто розпочинати нове речення. А з нього — новий розділ, в якому, так виглядає, гуманітарним наукам відведено доволі скромне місце. В будь-якому разі, все, що відбувається, — на краще!
Тим часом, для підбадьорення себе та всіх, хто зараз з головою в своїх злощасних текстах, публікую улюблене з давньої доброї забави в соціалках #заміни_слово_в_назві_на_диплом.
Рубрика: фільми.

Cтрах і ненависть в дипломі;
Безславні дипломи;
Ігри дипломів;
Тіні забутих дипломів;
Той, хто пройшов крізь диплом;
Cто років диплома;
Одинадцять дипломів Оушена;
Диплом, я люблю тебе;
Володар дипломів;
В погоні за дипломом;
Мій диплом — псих;
Назад в диплом;
Диплом та інші неприємності;
Безславні дипломи;
Поспішити — диплом насмішити;
В диплом ідуть лише "старі";
Дипломи царя Соломона;
Зоряні війни. Поверннення диплома;
За ким дзвонить диплом;
Диплом: великий і могутній;
Диплом і упередження;
Гаррі Поттер і в'язень диплому;
Диплом зі шрамром;
У моїй смерті прошу звинувачувати диплом;
Диплом і шоколадна фабрика;
Вічне сяйво чистого диплома;
Операція "Диплом";
Дуже страшний диплом-3;
Віднесені дипломом;
Труднощі диплому;
Опівночі в дипломі;
Чи боїшся ти диплома?
Диплом з паранормальними явищами;
Товариство мертвих дипломів;
Закоханий диплом;
Брудні дипломи;
Вам диплом;
Іронія диплому;
Чотири весілля і один диплом / Чотири дипломи і один похорон.
Диплом із Шоушенка;
P.S.: Диплом
Як приборкати диплом;
Хмарний диплом;
Диплом без правил;
Оселя Диплома;
Диплом Бріджіт Джонс;
Повний диплом моїх сексуальних поразок;
Білосніжка і сім дипломів;
Диявол носить дипломи;
Диплом і місто;
Любий диплом;
Володар дипломів;
Диплом утьох;
Вибач за диплом;
Впіймай диплом, якщо зможеш;
Реквієм по диплому;
Дипломи за правилами і без;
Диплом-утікач;
Несплячі в дипломі;
Назад у диплом;
Між небом і дипломом;
Диплом мого найкращого друга;
Новий диплом моєї мами;
Дипломне чтиво;
У джазі тільки дипломи;
Завжди говори "диплом";
Шукачі дипломів;
Карти, гроші, два дипломи;
З широко закритим дипломом;
Вікі, Крістіна, диплом;
Диплом вільний;
Індіана Джонс: У пошуках втраченого диплома;
Запорожці пишуть диплом султану;
Я, знову я і диплом;
Крадії дипломів;
Дівчина з татуюванням диплома / дівчина з дипломом дракона;
Дипломам тут не місце;
50 перших дипломів;
Їсти, молитися, диплом;
Запасний диплом;
Як я зустрів ваш диплом;
Чорна кішка, білий диплом;
Як позбутися диплома за 10 днів.
Д'артаньян і три дипломи;
Диплом короля;
Реальний диплом;
Той, що виганяє диплом;
На західному фронті без дипломів;
Нікчемний диплом;
Опівночі в дипломі;
Приборкання диплому;
Друзі по диплому;
Несплячі в дипломі;
Диплом як він є;
12 років диплому;
Місто втрачених дипломів;
Куди приводить диплом;
Диплом, літо, осінь, зима... і знову диплом; (наскільки ж це про мене.. аж моторошно!)

Наостанок: Диплом сльозам не вірить. 

Всім успішних захистів цього року! Добре підготуйтесь і знайте в обличчя ваш комітет. Бажано, задовго до Дня X)






На завершення, присвячується всім-всім, хто націлився до кар'єрних звитяг в академії. Наснаги!

P.S.: Закінчується мій сьомий рік в академіях. Останній. (дуууже схрещені пальчики)

Мій - Не мій 2.0.

По-справжньому мій той, кого я завжди готова відпустити, а він завжди повертається.

*

Мій - Не мій - Чужий

Проблему стосунків між хлопчиками і дівчатками пояснюю собі неправильною послідовністю розвитку подій.

Адже, найчастіше спочатку ти стаєш мій — ледь минає кілька тижнів (днів), як ми вже спілкуємось по кілька разів на день. Все частіше бачимось. Взаємне захоплення проявляється в ніжностях, турботі, співпереживанні, обмінюванню радостями, переживаннями, відкриттями і, звісно, дурницями. За цими приємнощами і подекуди навіть метеликами в шлунку, ти не одразу усвідомлюєш, що, схоже, поспішив наділити когось таким серйозним статусом. Втім, все таємне стає явним. Завжди. Тут починається неприємний процес. Розвіювання ефемерної магії.

Одного дня приходить відчуття, що ти став не мій. Можливо навіть досить давно. Це короткотермінове і поспішне захоплення розтеклось настільки широко і густо, що на якийсь час затулило нам видимість того, наскільки ми насправді різні. Коли завіса нарешті впала, ми зрозуміли, що перебували в ілюзії щодо одне одного. Плани на життя, погляди на цінності, очікування одне від одного, ставлення до родини і гендерних обов’язків, бачення майбутнього і дефініція щастя і комфорту — відрізняються засадничо. Компромісів бути не може, та й ніколи не могло, ми просто заплющували на це очі.

Те, що все почало валитись, спершу не очевидно. Взаємна повага і зацікавленість ще нікуди не ділись, однак у нас все частіше проявляється синдром кризи у вигляді роздратування і токсикозу від надмірно довгого перебування під одним дахом. Дратують найменші дрібниці, яких буквально недавно, під дією запаморочливих метеликів, ми навіть не помічали. На цьому етапі ми все частіше проводимо час в "своїх колах" — надійних і перевірених часом, де не треба нічого вдавати чи переконувати, що книжка краще, ніж фільм, а теніс цікавіший, ніж сокер, оскільки не беремо надто близько до серця думку моїх, ми просто даємо їм право її мати. Не мої ж, хочуть дискутувати між собою і доводити свою правоту. 

П’ятничний вечір більше не для побачень. Давні наші місця більше не навіюють романтики. Зустрічі рідшають, бо кожна несе загрозу чергово непорозуміння. Ніжності, навіть віртуальні, — тим більше, бо ми відчуваємо незручний момент після лагідного звертання. Називати тебе "милим" стало лицемірством і я просто перестала. Тріщина видима навіть досить далеким від нас людей, але ми вперто цього не визнаємо, навіть для себе, бо простіше і безболісніше ще на якийсь час абстагуватись від цієї теми цілком і повністю. Офіційно для чужих — перебуваємо в стосунках. Свої ж бачать, що це схоже на кінець. Все протриває ще якийсь час, зовсім коротко. Обом ясно одне: все вже давно не так.

Одна з останніх стадій відчуження — це пошук нових цікавих співрозмовників і активний нетворкінг. Комліменти сипляться в будь-який бік, крім колись мого. Адже це найпростіший спосіб заприязнитись. Зараз головне — це знайти когось, хто міг би стати об'єктом нашої уваги та залицяння, коли вичерпані стосунки нарешті обваляться. Щоб раптом не залишитись зовсім самому, бо це ж так страшно. Часто це відбувається само собою, без жодного усвідомлення, що цим відтинаємо останні нитки, на яких все вже ледь тримається. 

Далі все стрімко. Образа або недовіра, або і те й інше сягають апогею. Один каже, що йде, інший думає "слава богу". Насправді, вже давно пішов, бо інший або надто тиснув, або надто легко відпустив. Історія обрамлюється в палітурку, на якій темним чорнилом з’яляється "the end”. Нарешті.

*

Буває, що ми беремо себе в руки і доходимо до компромісу на нейтральному рівні не моїх. Відпускаємо те, що було, трактуємо як досвід і навіть доволі щиро бажаємо одне одному щастя в подальшому. Тепер будемо собі час від часу обмінюватись прочитаним і перетинатись на нейтральній території.

Поки хтось однин з нас не зникне з поля зору. Тихо, нейтрально, непомітно. Скоріше за все, інший навіть не одразу зорієнтується. Адже ми вже не мої (свої) і перебуваємо в іншому просторі, читаємо інші книжки та статті, дивимось інші фільми.. Це щось з розряду: є — добре, нема — то нема.

Проте, частіше за все ти стаєш чужий. Або через те, що ми (можливо навіть ненавмисне) зачіпили гідність одне одного. Або внаслідок отрутного токсикозу, який переріс в замовчану образу і побудову кимось із нас стіни, яка нас остаточно розділить. Або через яскравий і драматичний фінальний скандал, коли ми дійдемо згоди тільки в одному: цю стіну збудуємо разом — негайно і назавжди.

Годі сподіватись вирівняти ситуацію, якщо невміння (читай: небажання) піти на компроміс призвело до вияснення стосунків. Такий сценарій безповоротний.

*

Щоб у нас спрацювало, здається, все мало би бути навпаки і знааачно повільніше. 

Спершу ми незнайомці і ти чужий. Ми поволі знайомимось і я ще не знаю, чи довіряю тобі. Ти не мій, ми бачимось час від часу, спершу ненавмисно. Поволі зацікавлюємось, вбачаємо все більше спільного, ділимось все безкорисливіше і так далі. І аж коли я точно знаю, що схожого у нас більше, ніж відмінного, що наші недоліки швидше смішать нас, ніж викликають обурення і головне, що ми бачимо світ в схожих кольорах, — тоді, нарешті, ти мій. А я — твоя. І це вже напевне. Мендельсон. Ну чи BFF, якщо іскорки забракне :)

*

Але ж винятки.. Всюди, як в граматиці англійської мови, можливі винятки і довільні трактування. Що у вас було першим? Іскорка чи пасивний відчужений, проте впевнено наростаючий, інтерес?

P.S.: — Що робиш? — питає один давній мій у щоденній ранковій розмові.

— Сиджу вдома, поки сходить синець на лобі від чергових граблів. — відповідаю.

___
Див. Частина один

Мій — Не мій

Волею долі, мені довелось стати впевненим гравцем табору екстравертів. Тому людей в житті пребагато і чимало з них — друзі. У мене друзі діляться на моїх і не моїх. Саме друзі, а не просто знайомі. Критерії доволі абстрактні, адже такий чудернацький поділ відбувається скоріше на відчуттєвому рівні. Чи радше немає ніяких критеріїв, я просто автоматично ідентифікую їх як моїх та не моїх. 

У намаганні впорядкувати щось в лабіринтах моєї підсвідомості, спробувала виокремити певні означення.

Мої — це ті, з якими мені хочеться ділитись всім прочитаним і почутим за день. Корисним і безтолковим, цікавим і дуркуватим, ефектним і буденним. Це ті, кому в першу чергу розповідаєш новини, думки, ідеї, відчуття, мрії і застереження. Водночас, мої — це ті, в чиєму товаристві найкомфорніше мовчати ідеально розуміючи одне одного.

Мої — це ті, з якими навіть після тривалої перерви у спілкуванні, можна провести години, наче ми ніколи не розлучались.

Мої — це ті, яким пишу чи дзвоню, щойно щось трапилось чи з’явилась якась думка. Мої цілком доброзичливо реагують на часом рендомні або однохвилеві ідеї і готові поговорити навіть про наші перпективи польоту космос, або моє поривання покинути університет, чи може все таки лишитись, але може все ж краще покинути і зайнятись натомість чимось перспективнішим і життєрадіснішим. Чи взагалі поїхати до Австралії в невідомість. Чи до Португалії, автостопом. Чи до Китаю, волонтером. Мої готові терплячи вислухати всі п'ять ідей стартапів, які з'явились у мене вночі, і не дивуються наступному дзвінку за 15 хвилин і знову готові вислухати, на цей раз нищівну критику цих же стартапів. У моїх гумове терпіння, але у мене до них теж. І коли хтось мій попечеться, я тут же вирушаю до нього з пантенолом, щоб надати першу допомогу. Навзаєм нічого не очікую. Однак, отримую.  В цьому полягає найбільша людська радість — від служіння тим, хто цього заслуговує.

Мої — це ті, до яких і від кого ніколи немає ні претензій, ні надмірних очікувань. Зате є усвідомлення, що як би не складалось, все рухається в правильний бік.

Мої — це батьки, це фейворітси у скайпі, це ті, з ким проживаю найщасливіші миті, вибираюсь на божевільні імпрези, і ті, кого ховаю від інших. А ще ті, за кого щодня тримаю кулачки, підіймаю келих червоного сухого і згадую перед сном.

Не мої — це ті, чий майндсет більше чи менше відрізняється від мого, втім мені цікаво проводити з ними час і спілкуватись. Переважно слухати. Справа в тому, що навіть не мої, чи менш мої, дають мені дуже багато. Це інформація, поштовх, новий погляд на речі тощо. Адже слухати інших — шлях до нових знань і нових ідей. Не мої у свій спосіб дають мені поштовхи і стимулюють до дій, змін, рішучості тощо. За ними цікаво спостерігати і вчитись розуміти їх.

Не мої — це неодмінно або дуже розумні або винятково цікаві люди. Вони перебувають в іншому просторі, читають інші книжки та статті, дивляться інші фільми, мають цілком інші хобі. Завдяки ним я довідуюсь таке, до чого б навряд дійшла сама.

Не мої — це друзі з університетів і кемпусів, громадських організацій і різних проектів, це сусіди і часті відвідувачі моїх улюблених закладів чи імпрез, — різниця в тому, що вони приходять туди з іншою, ніж я ціллю. 

З не моїми у нас зажди нейтралітет. Ми не говоримо або майже не говоримо про особисте, ми не відчуваємо життєвої необхідності ділитись емоціями. Ми ділимось інформацією.

Часом ми можемо навіть не помітити, як давно перестали спілкуватись. Це щось з розряду: є — добре, нема — то нема. Друзями не мої називаються по тій простій причині, що попри багато відмінностей, у мене до них сентимент, повага, радість за успіхи, співпереживання в негараздах і небайдужість до їхнього емоційного стану, хоча між нами самими емоційний зв'язок відносний. Радше ненав'язлива симпатія і загалом позитивне налаштування одне до одного.

Не мої можуть стати моїми, з часом. Переважно, в тому випадку, якщо ми обоє визнаємо, що в якийсь момент стали потрібніші одне одному і виявляємо готовність розібрати бар'єр обережності, який не дозволяє нам спілкуватись на сто відсотків щиро.

Мої можуть стати не моїми з часом. Переважно, в тому випадку, коли у когось внаслідок зросту (або навпаки), чи новим досвідам змінюється майндсет. Зміни — важливий процес в житті кожного. Моїх часом треба відпускати, щоб вони пізнали те, в що їм кортить зануритись, але що не близьке мені.

Інший сценарій відчуження, це коли хтось із нас проявить егоїзм і почне виставляти завищені очікування до іншого. Досить часто це була я. Вбачаю в цьому людську слабкість і незрілість.

Парадоксально, що мої — частіше далеко, ніж близько у географічному сенсі. Принаймні, так складається останнім часом. Тому миті зустрічей безцінні і дуже приємні. Не мої, натомість, можуть бути доступні практично щодня, наприклад на роботі чи на заняттях. Але в цьому є якась буденність і часто наше спілкування, хоч приязне, стає доволі одноманітне.

Визначальним критерієм моя людина, чи не моя, є те, наскільки легко я ділюсь з нею думками і розповідаю щось. З моїми я активний учасник дискусій і розмов, зрештою, вони теж; з моїми я також активний слухач. З моїми я ділюсь думками, прочитаним і побаченим постійно. 

Не моїм, при потребі, викладаю вибране у дайджесті або частіше взагалі мовчу. 

Моїх я спершу розпитаю, як спалось, як справи, як день, як вчорашня здибанка і як вдалось варення, яке ви вночі варили з мамою. Потім переходжу до суті. 

Не моїм я просто надсилаю лінк чи повідомлення, якийм хочу поділитись.

Втім, є винятки. Серед моїх є й такі, з ким випадає нагода розмовляти не так вже й часто, попри це, нам вдається відчувати одне одного, поділяти одні цінності, дивитись в один бік і рухатись схожими темпами до схожих цілей. І поки у нас не відбулось надзвичайно важливих змін, у спілкуванні немає нагальної потреби, зв'язок присутній і так. Це якась особлива підкатегорія моїх, яка передбачає також особливий статус і ставлення. Це, наприклад, мої соулмейти чи братисестри.

Як би там не було найважливіше ось що: по-справжньому мій той, кого я завжди готова відпустити, а він завжди повертається.

Бувають ще чужі. Це ті, які колись мали значення, але щось зламалось, пішло не в той бік, охололо. При зустрічі відбувається awkward moment і окрім “привіт,яксправи” важко добрати слів. Вони не погані і точно не гірші, ніж я; ми просто почали існувати у паралельних вимірах, майжене перетинатись і дуже по різному думати. Обмін думками нас більше не цікавить, а обмін інформацією себе вичепав.

А ще є решта. Це просто знайомі або незнайомі, про яких, як зрештою і про чужих, взагалі не думаю. Вони просто є, то що тут багато писати.

__
Див. Частина два

Русский Мир в Серці Львова

Живучи за бугром, навіть якщо не дуже далеко, сентимент до рідного міста, яке добряче обридло, поки ти там жив, відчутно зростає. Ти сумуєш за улюбленими кнайпами, затишними закапелками, зручними крамницями, за тим, як легко і швидко можна роздобути все, чого потребуєш, а найбільше — за людьми. Тими кількома своїми, яких завжди хочеться бачити.

Магічна пора Різдва — час, коли завжди приємно приїхати додому і навіть критично необхідно, — для перезарядки, релаксу і абстрагування від обов’язків. Після затишних посиденьок з родиною, різдвяних смаколиків і омріяного багататогодинного читання, нарешті вибираюсь в місто.

***

У Львові традиційно і незалежно від пори року тьма всюдисущих і надокучливих туристів, а я традиційно не знаю "как пройти в Шоколадницу, извините”. Нарешті бачу на горизонті Соломію, — сто років не бачились, ура!

Холодно, зима цьогоріч сувора. У швидкому темпі шпацеруємо знайомими вуличками, розглядаємо "живий вертеп", балакаємо. Втім, за п’ять хвилин вирішуємо втікати з центру, бо проштовхування і гамір зовсім не приносять радості.

Затишна околиця Парку Просвіти завжди тішить безлюдністю і простором. На горизонті єдиний у Львові православний храм Московського патріархату. Він нашої уваги не привертає, нам як завжди байдуже. Погляд ловить щось, чого ми раніше не помічали.. 
Поруч з церкав’ю, у напів аварійному і кепському на вигляд двоповерховому будинку сусідиться такий собі “Русский  культурный центр” в рамках “Русского общества им. А. Пушкина”. Облуплені стіни і грибок не особливо манили підійти ближче, але цікавість взяла гору, а повідомлення-плакат про івент, який мав би відбуватись невдовзі в Центрі, дав зрозуміти, що мабуть там є якийсь виставковий чи актовий зал. Незчулися, як опинились перед порогом. Двері виявились відчиненими.

Всередені нас зустрів запах затхлості і перегару. Поки ми розглядали карту добровільних переселень з ворожої України до Росії і “доску пачета” з місцевими “русскими”, до нас підійшов здивований і трошки вгашений дідусь, який представився “Председателем общества”. Цікавість тільки поглибилась, а наша маленька проблема полягала тільки в тому, що ми не придумали собі жодної історії-прикриття. Довелось вигадувати на ходу, і, мушу сказати, робили ми це віртуозно і вельми синхронно. Хоч і хвилювались, чи не видамо себе акцентом. Не видали.

Представились Зоєю і Катєю — туристками з Кієва, напів росіянками, напів польками і двоюродными сестрами. Наше Краснодарське походження розтопило останній лід і нам з готовністю показали все у інтригуючому Центрі.

Перше, що ми побачили — це невеличкий коридор, з проросійськими плакатиками, дошкою оголошень з інструктажем, як швидко отримати російське громадянство і порадами із захисту прав етнічних росіян та телефонами безкоштовних консультацій стратегічно важливих фахівців, наприклад, адвокатів, а також двометровим пам'ятником Пушкіну, заквітчаним штучними квітами. Все це виявилось тільки вершиною айсберга. Далі нам відкрились двері в прохідну кімнату-їдальню з барною стійкою над якою висів ч/б телек і подовгастим столом, за яким частувалися троє людей — літературний редактор Саша, філолог Люся та їхній помічних Гріша.


Нарешті перед нами відкрились двері в “концертный зал” і це було просто вав! Що казати, — дивіться.

Височенна, мало не в два поверхи, стеля, поґвалтовані сирістю і грибком стіни, на них фотографії російської війскової еліти і царів. Навпроти входу — велика сцена з роялем і святковим каліграфічно мальованим плакатом-привітанням з Новим роком в кращих традиціях сімдесятих років в Домах культури в пасьолках і на хутірцях в глибинках союзу. Сцену прикрашали прапори РФ, Андріївський і, як не дивно, український, що укріпило нас в думці, що центр — доволі нейтральна територія, а не осердя зла, як могло б видатись зовні та не вникаючи в деталі.

В центрі залу — головна оздоба сезону — велика жива йолка, прикрашена радянськими іграшками різних поколінь, коралями і, звісно, дощиком, а на верхівці — красная звезда. Під йолкою православний народний герой — червононосий Дєд Мароз. Від Председателя і редактора ми довідались багато цікавого про недавні події в центрі.

“Вот когда вы в последний раз были на утреннике?” — питає Літературний редактор Дядя Саша.

Знизуємо плечима. Не посміємо ж признатись, що “никогда в жизнє”.

“А у нас на Новый год бил утренник, били Дед Мороз и Снегурочка, дети получили подарки, пели, водили хороводи, так красиво било..” — із замилованою спогадами міною продовжує Дядя Саша.

"Местный Николай — это же не Дед Мороз, это подмена понятий,” — додав Председатель общества. 

Для нас спеціально включили ілюмінацію на йолці і дозволили сфоткати. А потім прокоментували всі фотографії на стінах, розповіли про події центру і про майбутні кінопокази, присвячені ювілею Ермітажу, про які ми прочитали ще зовні. Врешті побідкались, що їм важко ведеться, і що працюють в центрі на волонтерських засадах. 

"Русские стали забывать, что они русские” — жалівся Председатель. “Нам почти никто не помогает. Очень сложно выживать".

Тільки французький фонд графа Шереметьєва і поодинокі істинно віруючі православні бізнесмени зрідка підкидають копієчку. Так і живуть. А ще видають власні книги, здебільшого антології і збірники статей, а також газету з цінними для російської спільноти у Львові новинами. Збут маленьких тиражів теж приносить невеличкий дохід. 

Нарешті, цілком довірившись, росіяни розповіли нам, що їх сушить найбільше: 

“В мае подожгли нашу библиотеку. Знали, где поджигать!” — з розпачем поділився Председатель. 

Довідались, що 4 травня минулого року невідомі підпалили приміщення бібліотеки, де зберігалось понад 8 тисяч зразків російскої і радянської літератури, в т.ч. рідкісні видання, більшість з яких згоріли або були пошкоджені. Це стало кульмінацією серед інших, за їхніми словами, численних актів вандалізму, які останнім часом переживає центр. (Читати більше тут)

Це, звичайно, сумна історія. Підпал книг — якийсь середньовічний і цілком позбавлений глузду спосіб протесту і, як на мене, негідний вчинок. Пройняті довірою росіяни, навіть показали нам те сумнозвісне бібліотечне приміщення. Виглядало все дійсно плачевно.

На цьому наша раптова пригода закінчилась, ми й так провели всередині майже годину. Росіяни довідались, що ми прямуємо далі до Польщі “навестить родственников” і наполегливо порадили відвідати “Русское общество” у Варшаві, яке мовляв дуже круте, велелюдне і впливове. На додачу до теплих прощань і побажань щасливої дороги, нам з Соломією несподівано подарували книг на сто гривень і останні випуски їхньої газети.

У відповідь ми побажали їм спокою і щасливо закінчити ремонт після пожежі, — а що нам ще залишалось казати. Обличчя росіян осяяла усмішка — ми побажали якраз того, чого б їм хотілось найбільше. От і добре. 

 ***

Ось так випадково ми довілались, що в самому центрі Львова є екзотичний русский острівець. Загалом, представники львівського маленького Русского мира мирні, полохливі і навіть доволі нейтральні. Поодинокі ватницькі фрази, на кшталт "Украины не существует", які зрідка проскакували, не були агресивними, а скоріше розпачливими, — ці люди живуть наче в бункері, живуть дідівськими спогадами про Царя-батюшку (Нікалай у них святий і його портрети повсюди наче ікони), про Могучую Россию, і про Золотий вік російської літератури. Живуть бідно і звинувачують в цьому нашу державу, громадяними якої стали з волі батьків, які не знаходили собі місця в злиденному Радянському союзі і шукали кращої долі просуваючись по трохи на захід. Так опинились у Львові. Далі — колючий дріт і зась. Тут і осіли.
Людям, яких ми зустріли, можна тільки поспівчувати. Будете мати нагоду — зайдіть, бо хто зна, чи за кілька років в Україні ще десь можна буде побачити такі ностальгічні вівтарі Русскому миру. Тільки не насміхайтесь з тих нещасних людей. Вони щасливі з того, що збираються собі зрідка і тихенько водять хороводи або читають класиків. Політкоректність, пам’ятайте. Адже Charlie Hebdo має чогось навчити людей в 2015-му році.

P.S.: Соломія, ми забули зробити там селфі! Як так?! Некст тайм? (підморгую ^^)