Мій - Не мій 2.0.

По-справжньому мій той, кого я завжди готова відпустити, а він завжди повертається.

*

Мій - Не мій - Чужий

Проблему стосунків між хлопчиками і дівчатками пояснюю собі неправильною послідовністю розвитку подій.

Адже, найчастіше спочатку ти стаєш мій — ледь минає кілька тижнів (днів), як ми вже спілкуємось по кілька разів на день. Все частіше бачимось. Взаємне захоплення проявляється в ніжностях, турботі, співпереживанні, обмінюванню радостями, переживаннями, відкриттями і, звісно, дурницями. За цими приємнощами і подекуди навіть метеликами в шлунку, ти не одразу усвідомлюєш, що, схоже, поспішив наділити когось таким серйозним статусом. Втім, все таємне стає явним. Завжди. Тут починається неприємний процес. Розвіювання ефемерної магії.

Одного дня приходить відчуття, що ти став не мій. Можливо навіть досить давно. Це короткотермінове і поспішне захоплення розтеклось настільки широко і густо, що на якийсь час затулило нам видимість того, наскільки ми насправді різні. Коли завіса нарешті впала, ми зрозуміли, що перебували в ілюзії щодо одне одного. Плани на життя, погляди на цінності, очікування одне від одного, ставлення до родини і гендерних обов’язків, бачення майбутнього і дефініція щастя і комфорту — відрізняються засадничо. Компромісів бути не може, та й ніколи не могло, ми просто заплющували на це очі.

Те, що все почало валитись, спершу не очевидно. Взаємна повага і зацікавленість ще нікуди не ділись, однак у нас все частіше проявляється синдром кризи у вигляді роздратування і токсикозу від надмірно довгого перебування під одним дахом. Дратують найменші дрібниці, яких буквально недавно, під дією запаморочливих метеликів, ми навіть не помічали. На цьому етапі ми все частіше проводимо час в "своїх колах" — надійних і перевірених часом, де не треба нічого вдавати чи переконувати, що книжка краще, ніж фільм, а теніс цікавіший, ніж сокер, оскільки не беремо надто близько до серця думку моїх, ми просто даємо їм право її мати. Не мої ж, хочуть дискутувати між собою і доводити свою правоту. 

П’ятничний вечір більше не для побачень. Давні наші місця більше не навіюють романтики. Зустрічі рідшають, бо кожна несе загрозу чергово непорозуміння. Ніжності, навіть віртуальні, — тим більше, бо ми відчуваємо незручний момент після лагідного звертання. Називати тебе "милим" стало лицемірством і я просто перестала. Тріщина видима навіть досить далеким від нас людей, але ми вперто цього не визнаємо, навіть для себе, бо простіше і безболісніше ще на якийсь час абстагуватись від цієї теми цілком і повністю. Офіційно для чужих — перебуваємо в стосунках. Свої ж бачать, що це схоже на кінець. Все протриває ще якийсь час, зовсім коротко. Обом ясно одне: все вже давно не так.

Одна з останніх стадій відчуження — це пошук нових цікавих співрозмовників і активний нетворкінг. Комліменти сипляться в будь-який бік, крім колись мого. Адже це найпростіший спосіб заприязнитись. Зараз головне — це знайти когось, хто міг би стати об'єктом нашої уваги та залицяння, коли вичерпані стосунки нарешті обваляться. Щоб раптом не залишитись зовсім самому, бо це ж так страшно. Часто це відбувається само собою, без жодного усвідомлення, що цим відтинаємо останні нитки, на яких все вже ледь тримається. 

Далі все стрімко. Образа або недовіра, або і те й інше сягають апогею. Один каже, що йде, інший думає "слава богу". Насправді, вже давно пішов, бо інший або надто тиснув, або надто легко відпустив. Історія обрамлюється в палітурку, на якій темним чорнилом з’яляється "the end”. Нарешті.

*

Буває, що ми беремо себе в руки і доходимо до компромісу на нейтральному рівні не моїх. Відпускаємо те, що було, трактуємо як досвід і навіть доволі щиро бажаємо одне одному щастя в подальшому. Тепер будемо собі час від часу обмінюватись прочитаним і перетинатись на нейтральній території.

Поки хтось однин з нас не зникне з поля зору. Тихо, нейтрально, непомітно. Скоріше за все, інший навіть не одразу зорієнтується. Адже ми вже не мої (свої) і перебуваємо в іншому просторі, читаємо інші книжки та статті, дивимось інші фільми.. Це щось з розряду: є — добре, нема — то нема.

Проте, частіше за все ти стаєш чужий. Або через те, що ми (можливо навіть ненавмисне) зачіпили гідність одне одного. Або внаслідок отрутного токсикозу, який переріс в замовчану образу і побудову кимось із нас стіни, яка нас остаточно розділить. Або через яскравий і драматичний фінальний скандал, коли ми дійдемо згоди тільки в одному: цю стіну збудуємо разом — негайно і назавжди.

Годі сподіватись вирівняти ситуацію, якщо невміння (читай: небажання) піти на компроміс призвело до вияснення стосунків. Такий сценарій безповоротний.

*

Щоб у нас спрацювало, здається, все мало би бути навпаки і знааачно повільніше. 

Спершу ми незнайомці і ти чужий. Ми поволі знайомимось і я ще не знаю, чи довіряю тобі. Ти не мій, ми бачимось час від часу, спершу ненавмисно. Поволі зацікавлюємось, вбачаємо все більше спільного, ділимось все безкорисливіше і так далі. І аж коли я точно знаю, що схожого у нас більше, ніж відмінного, що наші недоліки швидше смішать нас, ніж викликають обурення і головне, що ми бачимо світ в схожих кольорах, — тоді, нарешті, ти мій. А я — твоя. І це вже напевне. Мендельсон. Ну чи BFF, якщо іскорки забракне :)

*

Але ж винятки.. Всюди, як в граматиці англійської мови, можливі винятки і довільні трактування. Що у вас було першим? Іскорка чи пасивний відчужений, проте впевнено наростаючий, інтерес?

P.S.: — Що робиш? — питає один давній мій у щоденній ранковій розмові.

— Сиджу вдома, поки сходить синець на лобі від чергових граблів. — відповідаю.

___
Див. Частина один

Мій — Не мій

Волею долі, мені довелось стати впевненим гравцем табору екстравертів. Тому людей в житті пребагато і чимало з них — друзі. У мене друзі діляться на моїх і не моїх. Саме друзі, а не просто знайомі. Критерії доволі абстрактні, адже такий чудернацький поділ відбувається скоріше на відчуттєвому рівні. Чи радше немає ніяких критеріїв, я просто автоматично ідентифікую їх як моїх та не моїх. 

У намаганні впорядкувати щось в лабіринтах моєї підсвідомості, спробувала виокремити певні означення.

Мої — це ті, з якими мені хочеться ділитись всім прочитаним і почутим за день. Корисним і безтолковим, цікавим і дуркуватим, ефектним і буденним. Це ті, кому в першу чергу розповідаєш новини, думки, ідеї, відчуття, мрії і застереження. Водночас, мої — це ті, в чиєму товаристві найкомфорніше мовчати ідеально розуміючи одне одного.

Мої — це ті, з якими навіть після тривалої перерви у спілкуванні, можна провести години, наче ми ніколи не розлучались.

Мої — це ті, яким пишу чи дзвоню, щойно щось трапилось чи з’явилась якась думка. Мої цілком доброзичливо реагують на часом рендомні або однохвилеві ідеї і готові поговорити навіть про наші перпективи польоту космос, або моє поривання покинути університет, чи може все таки лишитись, але може все ж краще покинути і зайнятись натомість чимось перспективнішим і життєрадіснішим. Чи взагалі поїхати до Австралії в невідомість. Чи до Португалії, автостопом. Чи до Китаю, волонтером. Мої готові терплячи вислухати всі п'ять ідей стартапів, які з'явились у мене вночі, і не дивуються наступному дзвінку за 15 хвилин і знову готові вислухати, на цей раз нищівну критику цих же стартапів. У моїх гумове терпіння, але у мене до них теж. І коли хтось мій попечеться, я тут же вирушаю до нього з пантенолом, щоб надати першу допомогу. Навзаєм нічого не очікую. Однак, отримую.  В цьому полягає найбільша людська радість — від служіння тим, хто цього заслуговує.

Мої — це ті, до яких і від кого ніколи немає ні претензій, ні надмірних очікувань. Зате є усвідомлення, що як би не складалось, все рухається в правильний бік.

Мої — це батьки, це фейворітси у скайпі, це ті, з ким проживаю найщасливіші миті, вибираюсь на божевільні імпрези, і ті, кого ховаю від інших. А ще ті, за кого щодня тримаю кулачки, підіймаю келих червоного сухого і згадую перед сном.

Не мої — це ті, чий майндсет більше чи менше відрізняється від мого, втім мені цікаво проводити з ними час і спілкуватись. Переважно слухати. Справа в тому, що навіть не мої, чи менш мої, дають мені дуже багато. Це інформація, поштовх, новий погляд на речі тощо. Адже слухати інших — шлях до нових знань і нових ідей. Не мої у свій спосіб дають мені поштовхи і стимулюють до дій, змін, рішучості тощо. За ними цікаво спостерігати і вчитись розуміти їх.

Не мої — це неодмінно або дуже розумні або винятково цікаві люди. Вони перебувають в іншому просторі, читають інші книжки та статті, дивляться інші фільми, мають цілком інші хобі. Завдяки ним я довідуюсь таке, до чого б навряд дійшла сама.

Не мої — це друзі з університетів і кемпусів, громадських організацій і різних проектів, це сусіди і часті відвідувачі моїх улюблених закладів чи імпрез, — різниця в тому, що вони приходять туди з іншою, ніж я ціллю. 

З не моїми у нас зажди нейтралітет. Ми не говоримо або майже не говоримо про особисте, ми не відчуваємо життєвої необхідності ділитись емоціями. Ми ділимось інформацією.

Часом ми можемо навіть не помітити, як давно перестали спілкуватись. Це щось з розряду: є — добре, нема — то нема. Друзями не мої називаються по тій простій причині, що попри багато відмінностей, у мене до них сентимент, повага, радість за успіхи, співпереживання в негараздах і небайдужість до їхнього емоційного стану, хоча між нами самими емоційний зв'язок відносний. Радше ненав'язлива симпатія і загалом позитивне налаштування одне до одного.

Не мої можуть стати моїми, з часом. Переважно, в тому випадку, якщо ми обоє визнаємо, що в якийсь момент стали потрібніші одне одному і виявляємо готовність розібрати бар'єр обережності, який не дозволяє нам спілкуватись на сто відсотків щиро.

Мої можуть стати не моїми з часом. Переважно, в тому випадку, коли у когось внаслідок зросту (або навпаки), чи новим досвідам змінюється майндсет. Зміни — важливий процес в житті кожного. Моїх часом треба відпускати, щоб вони пізнали те, в що їм кортить зануритись, але що не близьке мені.

Інший сценарій відчуження, це коли хтось із нас проявить егоїзм і почне виставляти завищені очікування до іншого. Досить часто це була я. Вбачаю в цьому людську слабкість і незрілість.

Парадоксально, що мої — частіше далеко, ніж близько у географічному сенсі. Принаймні, так складається останнім часом. Тому миті зустрічей безцінні і дуже приємні. Не мої, натомість, можуть бути доступні практично щодня, наприклад на роботі чи на заняттях. Але в цьому є якась буденність і часто наше спілкування, хоч приязне, стає доволі одноманітне.

Визначальним критерієм моя людина, чи не моя, є те, наскільки легко я ділюсь з нею думками і розповідаю щось. З моїми я активний учасник дискусій і розмов, зрештою, вони теж; з моїми я також активний слухач. З моїми я ділюсь думками, прочитаним і побаченим постійно. 

Не моїм, при потребі, викладаю вибране у дайджесті або частіше взагалі мовчу. 

Моїх я спершу розпитаю, як спалось, як справи, як день, як вчорашня здибанка і як вдалось варення, яке ви вночі варили з мамою. Потім переходжу до суті. 

Не моїм я просто надсилаю лінк чи повідомлення, якийм хочу поділитись.

Втім, є винятки. Серед моїх є й такі, з ким випадає нагода розмовляти не так вже й часто, попри це, нам вдається відчувати одне одного, поділяти одні цінності, дивитись в один бік і рухатись схожими темпами до схожих цілей. І поки у нас не відбулось надзвичайно важливих змін, у спілкуванні немає нагальної потреби, зв'язок присутній і так. Це якась особлива підкатегорія моїх, яка передбачає також особливий статус і ставлення. Це, наприклад, мої соулмейти чи братисестри.

Як би там не було найважливіше ось що: по-справжньому мій той, кого я завжди готова відпустити, а він завжди повертається.

Бувають ще чужі. Це ті, які колись мали значення, але щось зламалось, пішло не в той бік, охололо. При зустрічі відбувається awkward moment і окрім “привіт,яксправи” важко добрати слів. Вони не погані і точно не гірші, ніж я; ми просто почали існувати у паралельних вимірах, майжене перетинатись і дуже по різному думати. Обмін думками нас більше не цікавить, а обмін інформацією себе вичепав.

А ще є решта. Це просто знайомі або незнайомі, про яких, як зрештою і про чужих, взагалі не думаю. Вони просто є, то що тут багато писати.

__
Див. Частина два