Русский Мир в Серці Львова

Живучи за бугром, навіть якщо не дуже далеко, сентимент до рідного міста, яке добряче обридло, поки ти там жив, відчутно зростає. Ти сумуєш за улюбленими кнайпами, затишними закапелками, зручними крамницями, за тим, як легко і швидко можна роздобути все, чого потребуєш, а найбільше — за людьми. Тими кількома своїми, яких завжди хочеться бачити.

Магічна пора Різдва — час, коли завжди приємно приїхати додому і навіть критично необхідно, — для перезарядки, релаксу і абстрагування від обов’язків. Після затишних посиденьок з родиною, різдвяних смаколиків і омріяного багататогодинного читання, нарешті вибираюсь в місто.

***

У Львові традиційно і незалежно від пори року тьма всюдисущих і надокучливих туристів, а я традиційно не знаю "как пройти в Шоколадницу, извините”. Нарешті бачу на горизонті Соломію, — сто років не бачились, ура!

Холодно, зима цьогоріч сувора. У швидкому темпі шпацеруємо знайомими вуличками, розглядаємо "живий вертеп", балакаємо. Втім, за п’ять хвилин вирішуємо втікати з центру, бо проштовхування і гамір зовсім не приносять радості.

Затишна околиця Парку Просвіти завжди тішить безлюдністю і простором. На горизонті єдиний у Львові православний храм Московського патріархату. Він нашої уваги не привертає, нам як завжди байдуже. Погляд ловить щось, чого ми раніше не помічали.. 
Поруч з церкав’ю, у напів аварійному і кепському на вигляд двоповерховому будинку сусідиться такий собі “Русский  культурный центр” в рамках “Русского общества им. А. Пушкина”. Облуплені стіни і грибок не особливо манили підійти ближче, але цікавість взяла гору, а повідомлення-плакат про івент, який мав би відбуватись невдовзі в Центрі, дав зрозуміти, що мабуть там є якийсь виставковий чи актовий зал. Незчулися, як опинились перед порогом. Двері виявились відчиненими.

Всередені нас зустрів запах затхлості і перегару. Поки ми розглядали карту добровільних переселень з ворожої України до Росії і “доску пачета” з місцевими “русскими”, до нас підійшов здивований і трошки вгашений дідусь, який представився “Председателем общества”. Цікавість тільки поглибилась, а наша маленька проблема полягала тільки в тому, що ми не придумали собі жодної історії-прикриття. Довелось вигадувати на ходу, і, мушу сказати, робили ми це віртуозно і вельми синхронно. Хоч і хвилювались, чи не видамо себе акцентом. Не видали.

Представились Зоєю і Катєю — туристками з Кієва, напів росіянками, напів польками і двоюродными сестрами. Наше Краснодарське походження розтопило останній лід і нам з готовністю показали все у інтригуючому Центрі.

Перше, що ми побачили — це невеличкий коридор, з проросійськими плакатиками, дошкою оголошень з інструктажем, як швидко отримати російське громадянство і порадами із захисту прав етнічних росіян та телефонами безкоштовних консультацій стратегічно важливих фахівців, наприклад, адвокатів, а також двометровим пам'ятником Пушкіну, заквітчаним штучними квітами. Все це виявилось тільки вершиною айсберга. Далі нам відкрились двері в прохідну кімнату-їдальню з барною стійкою над якою висів ч/б телек і подовгастим столом, за яким частувалися троє людей — літературний редактор Саша, філолог Люся та їхній помічних Гріша.


Нарешті перед нами відкрились двері в “концертный зал” і це було просто вав! Що казати, — дивіться.

Височенна, мало не в два поверхи, стеля, поґвалтовані сирістю і грибком стіни, на них фотографії російської війскової еліти і царів. Навпроти входу — велика сцена з роялем і святковим каліграфічно мальованим плакатом-привітанням з Новим роком в кращих традиціях сімдесятих років в Домах культури в пасьолках і на хутірцях в глибинках союзу. Сцену прикрашали прапори РФ, Андріївський і, як не дивно, український, що укріпило нас в думці, що центр — доволі нейтральна територія, а не осердя зла, як могло б видатись зовні та не вникаючи в деталі.

В центрі залу — головна оздоба сезону — велика жива йолка, прикрашена радянськими іграшками різних поколінь, коралями і, звісно, дощиком, а на верхівці — красная звезда. Під йолкою православний народний герой — червононосий Дєд Мароз. Від Председателя і редактора ми довідались багато цікавого про недавні події в центрі.

“Вот когда вы в последний раз были на утреннике?” — питає Літературний редактор Дядя Саша.

Знизуємо плечима. Не посміємо ж признатись, що “никогда в жизнє”.

“А у нас на Новый год бил утренник, били Дед Мороз и Снегурочка, дети получили подарки, пели, водили хороводи, так красиво било..” — із замилованою спогадами міною продовжує Дядя Саша.

"Местный Николай — это же не Дед Мороз, это подмена понятий,” — додав Председатель общества. 

Для нас спеціально включили ілюмінацію на йолці і дозволили сфоткати. А потім прокоментували всі фотографії на стінах, розповіли про події центру і про майбутні кінопокази, присвячені ювілею Ермітажу, про які ми прочитали ще зовні. Врешті побідкались, що їм важко ведеться, і що працюють в центрі на волонтерських засадах. 

"Русские стали забывать, что они русские” — жалівся Председатель. “Нам почти никто не помогает. Очень сложно выживать".

Тільки французький фонд графа Шереметьєва і поодинокі істинно віруючі православні бізнесмени зрідка підкидають копієчку. Так і живуть. А ще видають власні книги, здебільшого антології і збірники статей, а також газету з цінними для російської спільноти у Львові новинами. Збут маленьких тиражів теж приносить невеличкий дохід. 

Нарешті, цілком довірившись, росіяни розповіли нам, що їх сушить найбільше: 

“В мае подожгли нашу библиотеку. Знали, где поджигать!” — з розпачем поділився Председатель. 

Довідались, що 4 травня минулого року невідомі підпалили приміщення бібліотеки, де зберігалось понад 8 тисяч зразків російскої і радянської літератури, в т.ч. рідкісні видання, більшість з яких згоріли або були пошкоджені. Це стало кульмінацією серед інших, за їхніми словами, численних актів вандалізму, які останнім часом переживає центр. (Читати більше тут)

Це, звичайно, сумна історія. Підпал книг — якийсь середньовічний і цілком позбавлений глузду спосіб протесту і, як на мене, негідний вчинок. Пройняті довірою росіяни, навіть показали нам те сумнозвісне бібліотечне приміщення. Виглядало все дійсно плачевно.

На цьому наша раптова пригода закінчилась, ми й так провели всередині майже годину. Росіяни довідались, що ми прямуємо далі до Польщі “навестить родственников” і наполегливо порадили відвідати “Русское общество” у Варшаві, яке мовляв дуже круте, велелюдне і впливове. На додачу до теплих прощань і побажань щасливої дороги, нам з Соломією несподівано подарували книг на сто гривень і останні випуски їхньої газети.

У відповідь ми побажали їм спокою і щасливо закінчити ремонт після пожежі, — а що нам ще залишалось казати. Обличчя росіян осяяла усмішка — ми побажали якраз того, чого б їм хотілось найбільше. От і добре. 

 ***

Ось так випадково ми довілались, що в самому центрі Львова є екзотичний русский острівець. Загалом, представники львівського маленького Русского мира мирні, полохливі і навіть доволі нейтральні. Поодинокі ватницькі фрази, на кшталт "Украины не существует", які зрідка проскакували, не були агресивними, а скоріше розпачливими, — ці люди живуть наче в бункері, живуть дідівськими спогадами про Царя-батюшку (Нікалай у них святий і його портрети повсюди наче ікони), про Могучую Россию, і про Золотий вік російської літератури. Живуть бідно і звинувачують в цьому нашу державу, громадяними якої стали з волі батьків, які не знаходили собі місця в злиденному Радянському союзі і шукали кращої долі просуваючись по трохи на захід. Так опинились у Львові. Далі — колючий дріт і зась. Тут і осіли.
Людям, яких ми зустріли, можна тільки поспівчувати. Будете мати нагоду — зайдіть, бо хто зна, чи за кілька років в Україні ще десь можна буде побачити такі ностальгічні вівтарі Русскому миру. Тільки не насміхайтесь з тих нещасних людей. Вони щасливі з того, що збираються собі зрідка і тихенько водять хороводи або читають класиків. Політкоректність, пам’ятайте. Адже Charlie Hebdo має чогось навчити людей в 2015-му році.

P.S.: Соломія, ми забули зробити там селфі! Як так?! Некст тайм? (підморгую ^^)