Українцям давно відомо, що вітчизняна залізниця
— дуже контрастне явище. Від тарганів, спеки і
смороду смаженої курки до кондиціонерів та розеток. Втім, обирати яким саме
потягом їхати, мають змогу лише ті пасажири, які мандрують у найпопулярніших
напрямках, перендусім до Києва. З глибинки і у зворотньому напрямку українці
звикли добиратись чим доведеться. Цього разу мені пощастило.
За відсутності вибору, як
потрапити з Коломиї, що у Франківській обл., до Львова в потрібний мені день і час, я
була змушена придбати квиток на міжнародний потяг Чернівці-Могильов, який
належить білоруській залізниці. Білоруський
потяг виявився чистим і охайним. Те, що потрійна ціна за квитком цілком себе
виправдовує стало зрозуміло з перших хвилин подорожі. У вагоні мене зустріла єдина пасажирка, — привітна пані літнього
віку, яка їхала до Галича. Починаючи з Франківська зайшли нові пасажири стало цікавіше. Моїми компаньйонами стали білоруси.
Що ж це за країна, куди прямував
цей охайний потяг?
***
З перших років своєї незалежності і до сьогодні Білорусь займає
достатньо нейтральну позицію на міжнародній арені і водночас вирізняється
своєю закритістю. Тож закономірно, що світ має дуже слабке уявлення про
державу. Нічого дивного, що сьогодні Білорусь сприймають через
призму численних стереотипів. Стереотипи, тобто усталені переконання про певних
людей або притаманну їм поведінку та цінності, суттєво спрощують образи та
уявлення про деякі явища і часто не відповідають правдивим фактам, а також
спричиняють спотворення реальності.
Навіть незважаючи на те, що країни-сусіди Білорусі — Україна та Росія —
проіснували разом у межах Радянського Союзу практично сімдесят років, там
зазвичай дуже мало знають про Білорусь. У решті світу ця ситуація виглядає ще
гірше. В уявленні іноземців з-поза теренів Радянського Союзу Білорусь постає білою плямою на карті, а її образ
зводиться до описів суворої та небезпечної диктаторської країни десь у Східній Європі. Образ Білорусі в уяві Європи, Америки і,
правдоподібно, інших країн добре виражено у назві однієї з найвідоміших
монографій про Білорусь британського історика Ендрю Вілсона “Білорусь —
остання диктаторська країна”. Рік по тому, 2012 р., вийшла книга з такою ж
назвою іншого британського науковця, в минулому посла Великої Британії в
Білорусі (2003-2007 рр.), Браяна Беннета. Ряд досліджень, об’єднаних однією проблематикою,
доводить, що імідж Білорусі як диктаторської республіки — це найпоширеніше
сьогодні уявлення про країну за кордоном (див. Н.
Коростелева, Н. Бекус, Б. Беннет, Е. Вілсон, А. Динько, Й. Фішер, А. Найс, Д.
Марплз, Е. Маліновська, С. Паркерта та ін.).
Однією з перших, хто публічно ще 2006 року назвав Республіку Білорусь
“останньою диктаторською країною”, була колишня прем’єр-міністр США Кондоліза
Райс. Зрештою, цей термін став поширеним кліше і ключовим означенням Білорусі
у світі.
Сьогодні серед країн пострадянського простору Білорусь привертає чи не
найменше уваги дослідників як в СНД, так і в решті світу. У працях, присвячених
історії країни, нерідко трапляються такі епітети як “чорна діра Європи” або
“terra incognita Східної Європи”. Світ обговорює поодинокі проблематики
держави, передусім становище Білорусі “на роздоріжжі“ й майбутній вибір,
який їй належить невдовзі зробити між Європою та Росією. У Європі збентежені
наслідками диктатури в Білорусі, передусім відношенням у країні до політичних
в’язнів, та шукають способів упливу на ситуацію й розмірковують над тим, яким
чином було б найдоречніше втрутитись і допомогти країні стати на
демократичний шлях. Історик Браян Беннет озвучує думку британського уряду й
цілої Європи: вирішити проблему із недемократичним урядом можуть лише самі
білоруси; єдине, чим сьогодні може допомогти Європа — це вдатися до певних
санкцій, скажімо, обмеження віз у країни Євросоюзу для президента А.
Лукашенка та його уряду, і таким чином висловити своє ставлення до його
політики.
А що про своє становище думають
самі білоруси? Чи все аж так погано?
***
Зазвичай мої поїздки потягом минають в тиші
та ізоляції від сусідів по купе і вагону. Читаю, сплю або слухаю музику. Цього
разу було по-іншому.
Пані з короткою зачіскою, років
сорока, щойно рушив потяг зронила фразу полегшення “нарешті додому”. В ході
розмови виявилось, що вона мешкає в Україні вже давно, пререїхала сюди через
шлюб, але давно розлучилась і тепер хоче переїхати разом з двома дітьми назад у
Гродненьську область, де мешкає її мама. Старший син щойно повернувся з армії, служив
в Білорусі, а молодша дівчинка має восени йти у шостий клас.
Пані із Галича і пані з короткою зачіскою гомоніли
собі на нейтральні теми. Я читала Жадана і слухала краєм вуха — було цікаво, хоч
я й не пам’ятаю достеменно, про що спершу йшла мова. А ще, це чи не вперше в житті мені
сподобались сусіди по купе.
Пані із короткою зачіскою вважала домом обидві країни
— Білорусь та Україну, — але без упину наводила аргументи, чому любить Білорусь
більше, — чистіше, безпечніше, комфортніше, більше впевненості у майбутньому і у добробуті
своєї сім’ї.
За якийсь час до розмови підключився наш четвертий
пасажир купе — чоловік середнього віку, який спершу просто слухав. Пан, що виглядав жвавим,
охайним і доброзичливим добродієм у розквіті сил, виявся зварником. За освітою
інженер, він вирішив, що на пенсії його життя стало надто одноманітним і
вирішив ще трохи попрацювати в рідній країні, в Білорусі. Хоча останні десятки
років провів на Франківщині, де має сім’ю.
Історія як він в підлітковому
віці потрапив до України не менш цікава. Його сім’я мешкала в малесенькому
білоруському селі за 24 км від Прип’яті. Внаслідок Чорнобильської катастрофи,
батьки вивезли дітей до України. Він одружився з українкою і залишився мешкати
тут, а брат і сестра в дорослому віці повернулись в рідну країну і оселились в
Мінську, бо, знову ж таки, там на їхню думку мешкати краще.
Дивно і несподівано було чути,
як білоруси хвалять свою країну, у мене поступово округлювались очі від
здивування. В Україні ми чуємо хіба про недалеких “бульбашів” чи толерантних і
неконфліктних “сябрів”. А в рамках свого магістерського
наукового дослідження, я вивчала і аналізувала сучасну польську історіографію історії Білорусі ХХ ст. і висновки, до яких дійшла,
дуже відрізнялись від того, що почула в потязі.
.png)
***
Якщо коротко, то в сучасній польської історіографії історії
Білорусі спостерігаються наступні тенденції:
Білорусь не виокремлюється як самостійна країна, натомість
розглядається в контексті історії інших держав — Великого князівства
Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії та Радянського союзу; кордони
сучасної Білорусі екстраполюються в минуле; Більшість дослідників мають
польське громадянство і білоруське походження і дуже цінують нагоду жити і працювати
в Польщі, адже потерпають від відсутністю свободи слова на батьківщині.
У своїх наукових працях про Білорусь, польські історики нерідко
вдаються до емоційно забарвлених епітетів, які так чи інакше виказують
здебільшого приязне ставлення до білорусів або прямим текстом констатують свою
прихильність до держави-сусіда.
Поширеним мотивом у великій кількості досліджень, присвячених питанням
Білорусі, є наголошення на складному періоді, який країна переживає сьогодні
і наполягання на необхідності покласти край диктаторському режиму, який панує
у країні зараз і взяти курс на євроінтеграцію. Більше того, e польській історіографії історії Білорусі
формується чіткий образ образ Польщі як “старшого брата”, наставника,
доброзичливця, захисника від шкідливих постколоніальних наслідків і провідника
в Європу. Одним із своїх обов’язків як патрона Польща відзначає для себе
сприяння і заохочення до євроінтеграції, допомогу в побудові демократії
(зокрема вирішення проблеми свободи слова у той спосіб, що наукові праці
білоруських дослідників публікуються у Польщі). Польща також дає поштовх для
розвитку Білорусі — стає платформою освіти для білоруської молоді та наукової
еліти, на якій відбуваються спільні конференції та культурно-освітній обмін.
Визріло закономірне питання:
Чи дійсно демократія
має визначальну роль у добробуті і щасті своїх громадян?
У європейській, в тому числі
моїй, свідомості так і є. Але я не могла не спитати у самих білорусів, які так
тішились, що нарешті їдуть додому:
А як же демократія? Чи то пак її
відсутність? А як же свобода слова? А як же мобільність суспільства? А як же
десятки політв’язнів? Невже вам комфортно живеться без засадничих європейських
цінностей? — питаю здивовано.
Пауза тривала якусь хвилину, а
потім вони заговорили наввипередки:
—
Зате у нас немає корупції!
—
Зате у нас всі працевлаштовані!
—
Зате у нас безкоштовна освіта!
—
Зате у нас безпечно!
— Зате у нас хороші дороги!
— ...
— ...
Почула я у відповідь.
***
Їдемо через українське поле десь
у Львівській області. Неораний ґрунт тягнеться на кілометри.
— О! Ви тільки подивіться на ці поля! Лука би четвертував за таке марнування простору!
Сусіди по купе згадували також чистоту
скрізь в країні, що потрапляють наче в інший світ, коли перетинають
українсько-білоруський кордон.
“В інший світ — хмикнула я про
себе — це точно. Бачила я ваш інший світ”.
Але білоруські сусіди
продовжували правити своєї.
Наступне, що я довідалась,
— це те, що виявляється, роботу молодим знайти легко, значно легше, ніж в
Україні, тому що держава буцім випускає стільки випускників з вишів, скільки
спроможна працевлаштувати. І що в Білорусі дбають про своїх військових, і про
пенсіонерів, і про сиріт. І що дороги в хорошому стані, а на кожного білоруса
приходиться втричі більше м’яса “рийок” (свинок), ніж в Україні. Що білоруси не
хвилюються про безпеку своїх дітей, бо у кожного на куртках і ранцях в
обов’язковому порядку є світловідбивачі. А ще у них чудові дороги і найкращі
молочні продукти (хоч визнають, що останнім часом ціни дещо піднялись),
найкращий шоколад (“Коммунарка” — це я
теж добре знаю і цілком згодна) і пиво. А ще у них невисокі ціни на ліки, тому
багато кому траплялось покращувати своє матеріальне становище в той спосіб, щоб
купувати білоруські ліки і здавати їх в українські аптеки.
Мушу визнати, три години їзди
минули непомітно. Я побажала компаньйонам щасливої дороги додому і вистрибнула
в обійми усміхених личок рідного міста повна вражень і переконання, що патріотизм
— це дуже гарно і личить людям.
***
Це, звичайно, лише один бік реалій, але почути з перших вуст було
цікаво. Чи
це просто вияви патріотизму і скільки в цих словах правди, я б охоче довідалась
з особистою розвідкою. Втім, як сказав відомий білоруський історик і філософ Алесь Анціпенко: “Що не
скажіть про Білорусь — усе буде неправдою”. Тепер час знову туди завітати в цю країни з привітними
мешканцями і побачити як вона змінилась
за п’ять років, що я там не була. Побачимось в Білорусі. Жыве Беларусь!
