Коли все погано або хто врятує потопельника

Бувають такі цілком чорні смуги, коли все в житті до безконечності паршиво. Безлімітний неспокій вдома, нестерпні сусіди, довготривалі війни з провайдерами інтернету, завал із дедлайнами, роботодавець тиран, невміння спілкуватись з важливими, брак терпіння чи ще якісь негаразди. І все це, звичайно, на раз.

Самотність без мережі — найшвидший спосіб до всепоглинаючої депресії.

Хто б міг подумати, що відсутність мережі зв’яже руки у всіх без винятку починаннях. Робота, навчання, обов’язки, дедлайни, розваги, спілкування, інформація — все завмирає. Усвідомлення безпомічності сучасної людини, коли її невчасно позбавляють звичного комфорту, підливає масла у вогонь і доводить до розгубленості і глибокого суму. У самотності будь-який біль тільки акумулюється (каже екстраверт), тому, якщо все погано в одних стінах, хутко виходь шукати інші або принаймні виходь на двір. Якщо ж у вас є дім, заведіть собі єдину вірну і безкорисливу істоту у світі — пса.

Жаліти себе — жалюгідно. Засинаючи в калюжі власних сліз, чи з піною від злості на вустах, чи в образі на цілий світ — неефективно, навіть із ціллю випустити пар і негативні емоції. Натомість, на перший погляд безнадійна ситуація стає безнадійно депресивною. Загострюються всі найгірші відчуття, які тільки бувають десь вглибині, зокрема підозри і образи. Часто перебільшені і невиправдані. Крутиться пісенька “я сам-один в цілому світі” від якої стаж млосно. 
Зберись, подумай, що тобі під силу змінити і займись цим, а те, на що вплинути несила — відпусти. Дівчинка (чи хлопчик), яка чекає на чудо і зміни просто повинна одного дня стати дівчинкою, яка спричиняється до чуда і змін сама.

*Не плутати “жаліти себе” із “піклуватись про себе”.

Пам’ятай, що твої проблеми — передусім твої. Навіть, якщо погано. Дуже погано. Найгірше у світі. Якщо здається, що все пропало, що хочеться опустити руки і вмерти. Не смій! Не смій нагнітати і проектувати на інших твоє погане самопочуття чи якісь невдачі. Абсурдно і негідно перекидати на когось свої проблеми, чи очікувати, що їх хтось вирішить, чи нерозуміти, що все насправді в твоїх руках і відповідальність тільки на тобі, чи ображатись, що ти там, де ти є, не рухаючись з місця.

Запам’ятай правило: Якщо ти повнолітній, тобі ніхто нічого не зобов’язаний. А повнолітній ти зобов’язаний виключно перед 1. Своїми батьками 2. Своїми дітьми. 3. Своїми тваринами. І все.

Просити про допомогу — не ганебно. Завуальовувати свої найбільші людські потреби не спрацьовує і малоймовірно, щоб допомога падала з неба.

Найгірший і найстрашніший бік такого прохання — це підозра виявити, що ті, хто є для найбільше доречними в певний момент, виявляться недоступними або неспроможними допомогти. Чи ще гірше — не виявлять бажання. Це цілком закономірно, адже чого найбільше у світі бояться люди? — правильно, самотності і покинутості. Втім, варто визначитись: що для нас важливіше — знати правду, чи жити сподіваннями-ілюзіями?

Зміцнення стресостійкості — те, чим ми, вразливі люди, просто зобов’язані займатися щодня. Джоґінг і спорт загалом — хороший метод. Все, що було невикричано, невиплакано і самонакручено залишає нас під час фізичних навантажень. Книги, навчання — щось, що також допоможе відволікати увагу від негараздів.

Нові люди — це завжди терапія. Запишись на курси фотографії чи танці. Подорожуй і вивчай світ. Якщо достатньо сміливий — міняй на якийсь час географію. Зміни — рушії не лише успіху, а й щастя. Страх (перед змінати і хаосом) — для невдах і приречених до одноманіття.

Звісно, великі емоційні проблеми не вирішаться пробіжкою, партією в теніс чи курсами з макраме. Однак, маленькі радощі життя допомагають не проникати проблемам надто глибоко.

Ніколи не жалій інших. Не можеш допомогти, навіть якщо хочеш? Мовчи. Від твого “співчуваю”, “мені так прикро”, “сподіваюсь все налагодиться” тільки гірше. Коли хочеш підтримати, то приїдь, допоможи, забери, розжени темні хмари. Хочеш підтримати, але справді не маєш змоги, бо далеко або завтра у тебе, ну припустим, захист дисертації? Напиши щось впевненіше, ніж кволе “тримайся”. Налаштуй на хороше, мотивуй, дай копняка, поясни. І додай “я скоро буду”. Якщо ти друг. Якщо ж ні, то й сподівань не давай. Відійди.

Заплати іншому. Будь тією людиною, яка завжди зніме слухавку, приїде до друга вночі на його єдине “мені погано”, яка знає, що доречно робити і казати, коли треба підтримати, яка не очікує нічого навзаєм (але безсумнівно отримує). Будь тією людиною, на яку завжди можна розраховувати. Звісно, йдеться про коло найближчих людей, але будь для тих кількох опорою, якщо у них розхитується земля під ногами.

Влаштовуй часом акти милосердя і для ширшого загалу, навіть для незнайомців. Пам’ятай, що все зроблене для інших повертається. Завжди.

*

Жити і бути сильним варто не тільки для себе, бо кому потрібен успіх, з яким нема з ким поділитись ввечері? (Десь у світі..) є повно хороших людей. А ще є не дуже хороші, які з нашою допомогою схильні змінюватись на краще. Якщо не вдається знайти цих хороших, значить пошуки відбуваються або надто мляво, або десь не там.

Вір у людей, це всім дуже потрібно. І тобі вони будуть вірити у тебе. Адже люди (здебільшого) не достатньо сильні і розумні, щоб бути наодинці.

P.S.: А ще є ось такі підбірки фоток в стилі “everythingis not so terrible”, які роблять нас задумуватись і діяти.

Жила була маленька дівчинка

Діло було в 90-х...

Для когось 90-ті — період кризи, дефіцитів, нестабільності, еміграцій і всяких негараздів. Для мене ж 90-ті — роки безконечного щастя і світлого дитинства. Коли мені було 8, мене вже змушували ходити до школи. Тобто не те, щоб це було дуже зле, але це порушило мою внутрішню гармонію і перевернуло з ніг на голову мої головні на той час життєві плани щодо поділу влади між козаками і розбійниками в Коломиї.. Через ту школу треба було їхати до нудного і запилюженого Львова (ви вже, певно, забули маршрутки на пл. Ринок і безконечну реконструцію Жовтневої, що тепер Дорошенка). З початком цієї шкільної епопеї кожен день треба було вчити уроки, що було марудно і зовсім не надихаюче. Особливо, якщо зважити на те, що протягом майже цілого першого класу ми проходили Буквар, а на той час я вже прочитала десятки книг, написала кілька віршів, перший з яких — "Мурашки в своїй хатці", і навіть одну похмуру п'єсу, до якої невдовзі написала і музику, і в результаті народився етюд із заплутаним сюжетом "Чорна хмара". Словом, навчання у тій школі виглядало мені примітивним і я з нетерпінням чекала, поки закінчиться рік, тим часом думками була зовсім не у Львові.

В Коломиї залишався улюблений ровер (Десна), на якому багато разів розбивалась об плоти і дерева чи просто падала, і гордо ходила все літо з бойовими шрамами на колінах і ліктях, а ще хатка, яку збудував із фанери і шиферу дідусь Василь. Там залишався пес Цезар, чорний як смола, який мужньо терпів всі мої спроби його дресирувати, в тому числі дозволяв катати на собі курей і готовий був навіть дружити з котом Зіко (пам'ятаєте, давним-давно був такий футболіст), теж чорним як дідько. А одного разу Цезар ледь не відкусив носа сусідській Мартусі, яка мене довела до сліз і взагалі була дурепою (Мартусю, якщо ти це читаєш, пробач. Не виключаю, що ти більше не дурепа). І, звісно, зо два десятки дітлахів, незмінних супутників у придумуванні ігор, як Карта Скарбів, і польових досліджень, як проникнення на територію сердитих сусідів діда Івана і баби Слави і роблення їм численних збитків на господарстві (ну бо чого вони своїх сливок не дозволяють збирати, коли їх так багато, що аж гниють?).

Перший шкільний рік закінчився гарно. На святі Букваря я, звісна річ, була літерою "А" і у чудесному костюмі, пошитому вчителькою з музики моєї молодої тітки, розповідала віршик про Акулу, — грізно, насуплено і дуже впевнено. Коли після завершення першого класу я нарешті повернулась до Коломиї, сусідські дітлахи просили мене, щоб я заговорила до них "по-львівськи" і почали дуже респектувати, хоч більшість були старші, після того, як навчила їх всілякої галицької ґвари, бо ж ми на покутянській росли!

У червні, коли мені виповнилось 8, у мене була дуже класна забава до Дня народження. Мама влаштувала масу конкурсів, спекла гігантський торт, дозволила запросити всіх, кого заманеться, тобто цілісінький квартал! Що були за подарунки, я вже не пам'ятаю, зате залишились відкритки. Дуже потішні. Одна, та, що від Юлі, чомусь із Дідом Морозом і надрукованим російською мовою побажанням у радянському стилі. Отримати таке серед літа було особливо весело.

Десь у липні ми з батьками на кілька тижнів поїхали до Одеси. Я вперше побачила море. Одеса сподобалась, а море — ні. Подумала, що краще вже мій Львів. І досі так думаю. Потім батьки поїхали працювати до Львова, я ж повернулась до своєї Коломиї. Там, у розпалі сезону, якраз популярними були ігри "Море Хвилюється" і "Кіт, кіт, яка сметана на обід". Ми також заснували власний Клуб опівнічників, не без впливу відомого серіалу "Чи боїшся ти темряви" і вечорами по черзі розповідали страшні історії ("У темному-темному лісі стояла стара чорна хатка, з якої доносились пронизливі завивання.."). Щоправда, робили це не опівночі, як в серіалі, а десь коло 9-ї (бо в 10-й бабусі заганяли всіх додому), і не довкола багаття, а в якомусь рові довкола старої автомобільної шини-колишньої клумби, під якою, за поширеними плітками, був похований зубр (за іншою версією — відьма Орися, яка померла кілька років до того). Того літа було маса веселощів і героїчних травм. І був Ромчик, який сказав, що любить мене, а я йому, — що він дурак. Більше ми не бачились.. А ще, читацький щоденник запевняє, що я прочитала за те літо 36 книжок. І це вам не Колобок. Там у мене "Діти капітана Гранта", "Острів скарбів", "Невидима людина", "Олівер Твіст", "Тореодори з Васюківки" і всяке таке.

Другий клас вже не здавався таким примітивним і нудним, як перший. Може тому, що я почала робити успіхи в соціалізації з однокласниками. Щоденна забава на шкільному подвір'ї у винайдену мною гру "Бабка Йожка" додавала трохи мотивації ходити в школу. Натомість псував мотивацію гурток Юних Сопілкариків, який я люто ненавиділа. Зате англійську почала викладати американка, яку я вважала дуже класною. Я також потрохи знайомилась з театром, почала ходити в художку, а коли мені ще й ролики купили, я подумала, що Львів може бути цілком стерпним для життя…