Мій - Не мій 2.0.

По-справжньому мій той, кого я завжди готова відпустити, а він завжди повертається.

*

Мій - Не мій - Чужий

Проблему стосунків між хлопчиками і дівчатками пояснюю собі неправильною послідовністю розвитку подій.

Адже, найчастіше спочатку ти стаєш мій — ледь минає кілька тижнів (днів), як ми вже спілкуємось по кілька разів на день. Все частіше бачимось. Взаємне захоплення проявляється в ніжностях, турботі, співпереживанні, обмінюванню радостями, переживаннями, відкриттями і, звісно, дурницями. За цими приємнощами і подекуди навіть метеликами в шлунку, ти не одразу усвідомлюєш, що, схоже, поспішив наділити когось таким серйозним статусом. Втім, все таємне стає явним. Завжди. Тут починається неприємний процес. Розвіювання ефемерної магії.

Одного дня приходить відчуття, що ти став не мій. Можливо навіть досить давно. Це короткотермінове і поспішне захоплення розтеклось настільки широко і густо, що на якийсь час затулило нам видимість того, наскільки ми насправді різні. Коли завіса нарешті впала, ми зрозуміли, що перебували в ілюзії щодо одне одного. Плани на життя, погляди на цінності, очікування одне від одного, ставлення до родини і гендерних обов’язків, бачення майбутнього і дефініція щастя і комфорту — відрізняються засадничо. Компромісів бути не може, та й ніколи не могло, ми просто заплющували на це очі.

Те, що все почало валитись, спершу не очевидно. Взаємна повага і зацікавленість ще нікуди не ділись, однак у нас все частіше проявляється синдром кризи у вигляді роздратування і токсикозу від надмірно довгого перебування під одним дахом. Дратують найменші дрібниці, яких буквально недавно, під дією запаморочливих метеликів, ми навіть не помічали. На цьому етапі ми все частіше проводимо час в "своїх колах" — надійних і перевірених часом, де не треба нічого вдавати чи переконувати, що книжка краще, ніж фільм, а теніс цікавіший, ніж сокер, оскільки не беремо надто близько до серця думку моїх, ми просто даємо їм право її мати. Не мої ж, хочуть дискутувати між собою і доводити свою правоту. 

П’ятничний вечір більше не для побачень. Давні наші місця більше не навіюють романтики. Зустрічі рідшають, бо кожна несе загрозу чергово непорозуміння. Ніжності, навіть віртуальні, — тим більше, бо ми відчуваємо незручний момент після лагідного звертання. Називати тебе "милим" стало лицемірством і я просто перестала. Тріщина видима навіть досить далеким від нас людей, але ми вперто цього не визнаємо, навіть для себе, бо простіше і безболісніше ще на якийсь час абстагуватись від цієї теми цілком і повністю. Офіційно для чужих — перебуваємо в стосунках. Свої ж бачать, що це схоже на кінець. Все протриває ще якийсь час, зовсім коротко. Обом ясно одне: все вже давно не так.

Одна з останніх стадій відчуження — це пошук нових цікавих співрозмовників і активний нетворкінг. Комліменти сипляться в будь-який бік, крім колись мого. Адже це найпростіший спосіб заприязнитись. Зараз головне — це знайти когось, хто міг би стати об'єктом нашої уваги та залицяння, коли вичерпані стосунки нарешті обваляться. Щоб раптом не залишитись зовсім самому, бо це ж так страшно. Часто це відбувається само собою, без жодного усвідомлення, що цим відтинаємо останні нитки, на яких все вже ледь тримається. 

Далі все стрімко. Образа або недовіра, або і те й інше сягають апогею. Один каже, що йде, інший думає "слава богу". Насправді, вже давно пішов, бо інший або надто тиснув, або надто легко відпустив. Історія обрамлюється в палітурку, на якій темним чорнилом з’яляється "the end”. Нарешті.

*

Буває, що ми беремо себе в руки і доходимо до компромісу на нейтральному рівні не моїх. Відпускаємо те, що було, трактуємо як досвід і навіть доволі щиро бажаємо одне одному щастя в подальшому. Тепер будемо собі час від часу обмінюватись прочитаним і перетинатись на нейтральній території.

Поки хтось однин з нас не зникне з поля зору. Тихо, нейтрально, непомітно. Скоріше за все, інший навіть не одразу зорієнтується. Адже ми вже не мої (свої) і перебуваємо в іншому просторі, читаємо інші книжки та статті, дивимось інші фільми.. Це щось з розряду: є — добре, нема — то нема.

Проте, частіше за все ти стаєш чужий. Або через те, що ми (можливо навіть ненавмисне) зачіпили гідність одне одного. Або внаслідок отрутного токсикозу, який переріс в замовчану образу і побудову кимось із нас стіни, яка нас остаточно розділить. Або через яскравий і драматичний фінальний скандал, коли ми дійдемо згоди тільки в одному: цю стіну збудуємо разом — негайно і назавжди.

Годі сподіватись вирівняти ситуацію, якщо невміння (читай: небажання) піти на компроміс призвело до вияснення стосунків. Такий сценарій безповоротний.

*

Щоб у нас спрацювало, здається, все мало би бути навпаки і знааачно повільніше. 

Спершу ми незнайомці і ти чужий. Ми поволі знайомимось і я ще не знаю, чи довіряю тобі. Ти не мій, ми бачимось час від часу, спершу ненавмисно. Поволі зацікавлюємось, вбачаємо все більше спільного, ділимось все безкорисливіше і так далі. І аж коли я точно знаю, що схожого у нас більше, ніж відмінного, що наші недоліки швидше смішать нас, ніж викликають обурення і головне, що ми бачимо світ в схожих кольорах, — тоді, нарешті, ти мій. А я — твоя. І це вже напевне. Мендельсон. Ну чи BFF, якщо іскорки забракне :)

*

Але ж винятки.. Всюди, як в граматиці англійської мови, можливі винятки і довільні трактування. Що у вас було першим? Іскорка чи пасивний відчужений, проте впевнено наростаючий, інтерес?

P.S.: — Що робиш? — питає один давній мій у щоденній ранковій розмові.

— Сиджу вдома, поки сходить синець на лобі від чергових граблів. — відповідаю.

___
Див. Частина один

Мій — Не мій

Волею долі, мені довелось стати впевненим гравцем табору екстравертів. Тому людей в житті пребагато і чимало з них — друзі. У мене друзі діляться на моїх і не моїх. Саме друзі, а не просто знайомі. Критерії доволі абстрактні, адже такий чудернацький поділ відбувається скоріше на відчуттєвому рівні. Чи радше немає ніяких критеріїв, я просто автоматично ідентифікую їх як моїх та не моїх. 

У намаганні впорядкувати щось в лабіринтах моєї підсвідомості, спробувала виокремити певні означення.

Мої — це ті, з якими мені хочеться ділитись всім прочитаним і почутим за день. Корисним і безтолковим, цікавим і дуркуватим, ефектним і буденним. Це ті, кому в першу чергу розповідаєш новини, думки, ідеї, відчуття, мрії і застереження. Водночас, мої — це ті, в чиєму товаристві найкомфорніше мовчати ідеально розуміючи одне одного.

Мої — це ті, з якими навіть після тривалої перерви у спілкуванні, можна провести години, наче ми ніколи не розлучались.

Мої — це ті, яким пишу чи дзвоню, щойно щось трапилось чи з’явилась якась думка. Мої цілком доброзичливо реагують на часом рендомні або однохвилеві ідеї і готові поговорити навіть про наші перпективи польоту космос, або моє поривання покинути університет, чи може все таки лишитись, але може все ж краще покинути і зайнятись натомість чимось перспективнішим і життєрадіснішим. Чи взагалі поїхати до Австралії в невідомість. Чи до Португалії, автостопом. Чи до Китаю, волонтером. Мої готові терплячи вислухати всі п'ять ідей стартапів, які з'явились у мене вночі, і не дивуються наступному дзвінку за 15 хвилин і знову готові вислухати, на цей раз нищівну критику цих же стартапів. У моїх гумове терпіння, але у мене до них теж. І коли хтось мій попечеться, я тут же вирушаю до нього з пантенолом, щоб надати першу допомогу. Навзаєм нічого не очікую. Однак, отримую.  В цьому полягає найбільша людська радість — від служіння тим, хто цього заслуговує.

Мої — це ті, до яких і від кого ніколи немає ні претензій, ні надмірних очікувань. Зате є усвідомлення, що як би не складалось, все рухається в правильний бік.

Мої — це батьки, це фейворітси у скайпі, це ті, з ким проживаю найщасливіші миті, вибираюсь на божевільні імпрези, і ті, кого ховаю від інших. А ще ті, за кого щодня тримаю кулачки, підіймаю келих червоного сухого і згадую перед сном.

Не мої — це ті, чий майндсет більше чи менше відрізняється від мого, втім мені цікаво проводити з ними час і спілкуватись. Переважно слухати. Справа в тому, що навіть не мої, чи менш мої, дають мені дуже багато. Це інформація, поштовх, новий погляд на речі тощо. Адже слухати інших — шлях до нових знань і нових ідей. Не мої у свій спосіб дають мені поштовхи і стимулюють до дій, змін, рішучості тощо. За ними цікаво спостерігати і вчитись розуміти їх.

Не мої — це неодмінно або дуже розумні або винятково цікаві люди. Вони перебувають в іншому просторі, читають інші книжки та статті, дивляться інші фільми, мають цілком інші хобі. Завдяки ним я довідуюсь таке, до чого б навряд дійшла сама.

Не мої — це друзі з університетів і кемпусів, громадських організацій і різних проектів, це сусіди і часті відвідувачі моїх улюблених закладів чи імпрез, — різниця в тому, що вони приходять туди з іншою, ніж я ціллю. 

З не моїми у нас зажди нейтралітет. Ми не говоримо або майже не говоримо про особисте, ми не відчуваємо життєвої необхідності ділитись емоціями. Ми ділимось інформацією.

Часом ми можемо навіть не помітити, як давно перестали спілкуватись. Це щось з розряду: є — добре, нема — то нема. Друзями не мої називаються по тій простій причині, що попри багато відмінностей, у мене до них сентимент, повага, радість за успіхи, співпереживання в негараздах і небайдужість до їхнього емоційного стану, хоча між нами самими емоційний зв'язок відносний. Радше ненав'язлива симпатія і загалом позитивне налаштування одне до одного.

Не мої можуть стати моїми, з часом. Переважно, в тому випадку, якщо ми обоє визнаємо, що в якийсь момент стали потрібніші одне одному і виявляємо готовність розібрати бар'єр обережності, який не дозволяє нам спілкуватись на сто відсотків щиро.

Мої можуть стати не моїми з часом. Переважно, в тому випадку, коли у когось внаслідок зросту (або навпаки), чи новим досвідам змінюється майндсет. Зміни — важливий процес в житті кожного. Моїх часом треба відпускати, щоб вони пізнали те, в що їм кортить зануритись, але що не близьке мені.

Інший сценарій відчуження, це коли хтось із нас проявить егоїзм і почне виставляти завищені очікування до іншого. Досить часто це була я. Вбачаю в цьому людську слабкість і незрілість.

Парадоксально, що мої — частіше далеко, ніж близько у географічному сенсі. Принаймні, так складається останнім часом. Тому миті зустрічей безцінні і дуже приємні. Не мої, натомість, можуть бути доступні практично щодня, наприклад на роботі чи на заняттях. Але в цьому є якась буденність і часто наше спілкування, хоч приязне, стає доволі одноманітне.

Визначальним критерієм моя людина, чи не моя, є те, наскільки легко я ділюсь з нею думками і розповідаю щось. З моїми я активний учасник дискусій і розмов, зрештою, вони теж; з моїми я також активний слухач. З моїми я ділюсь думками, прочитаним і побаченим постійно. 

Не моїм, при потребі, викладаю вибране у дайджесті або частіше взагалі мовчу. 

Моїх я спершу розпитаю, як спалось, як справи, як день, як вчорашня здибанка і як вдалось варення, яке ви вночі варили з мамою. Потім переходжу до суті. 

Не моїм я просто надсилаю лінк чи повідомлення, якийм хочу поділитись.

Втім, є винятки. Серед моїх є й такі, з ким випадає нагода розмовляти не так вже й часто, попри це, нам вдається відчувати одне одного, поділяти одні цінності, дивитись в один бік і рухатись схожими темпами до схожих цілей. І поки у нас не відбулось надзвичайно важливих змін, у спілкуванні немає нагальної потреби, зв'язок присутній і так. Це якась особлива підкатегорія моїх, яка передбачає також особливий статус і ставлення. Це, наприклад, мої соулмейти чи братисестри.

Як би там не було найважливіше ось що: по-справжньому мій той, кого я завжди готова відпустити, а він завжди повертається.

Бувають ще чужі. Це ті, які колись мали значення, але щось зламалось, пішло не в той бік, охололо. При зустрічі відбувається awkward moment і окрім “привіт,яксправи” важко добрати слів. Вони не погані і точно не гірші, ніж я; ми просто почали існувати у паралельних вимірах, майжене перетинатись і дуже по різному думати. Обмін думками нас більше не цікавить, а обмін інформацією себе вичепав.

А ще є решта. Це просто знайомі або незнайомі, про яких, як зрештою і про чужих, взагалі не думаю. Вони просто є, то що тут багато писати.

__
Див. Частина два

Русский Мир в Серці Львова

Живучи за бугром, навіть якщо не дуже далеко, сентимент до рідного міста, яке добряче обридло, поки ти там жив, відчутно зростає. Ти сумуєш за улюбленими кнайпами, затишними закапелками, зручними крамницями, за тим, як легко і швидко можна роздобути все, чого потребуєш, а найбільше — за людьми. Тими кількома своїми, яких завжди хочеться бачити.

Магічна пора Різдва — час, коли завжди приємно приїхати додому і навіть критично необхідно, — для перезарядки, релаксу і абстрагування від обов’язків. Після затишних посиденьок з родиною, різдвяних смаколиків і омріяного багататогодинного читання, нарешті вибираюсь в місто.

***

У Львові традиційно і незалежно від пори року тьма всюдисущих і надокучливих туристів, а я традиційно не знаю "как пройти в Шоколадницу, извините”. Нарешті бачу на горизонті Соломію, — сто років не бачились, ура!

Холодно, зима цьогоріч сувора. У швидкому темпі шпацеруємо знайомими вуличками, розглядаємо "живий вертеп", балакаємо. Втім, за п’ять хвилин вирішуємо втікати з центру, бо проштовхування і гамір зовсім не приносять радості.

Затишна околиця Парку Просвіти завжди тішить безлюдністю і простором. На горизонті єдиний у Львові православний храм Московського патріархату. Він нашої уваги не привертає, нам як завжди байдуже. Погляд ловить щось, чого ми раніше не помічали.. 
Поруч з церкав’ю, у напів аварійному і кепському на вигляд двоповерховому будинку сусідиться такий собі “Русский  культурный центр” в рамках “Русского общества им. А. Пушкина”. Облуплені стіни і грибок не особливо манили підійти ближче, але цікавість взяла гору, а повідомлення-плакат про івент, який мав би відбуватись невдовзі в Центрі, дав зрозуміти, що мабуть там є якийсь виставковий чи актовий зал. Незчулися, як опинились перед порогом. Двері виявились відчиненими.

Всередені нас зустрів запах затхлості і перегару. Поки ми розглядали карту добровільних переселень з ворожої України до Росії і “доску пачета” з місцевими “русскими”, до нас підійшов здивований і трошки вгашений дідусь, який представився “Председателем общества”. Цікавість тільки поглибилась, а наша маленька проблема полягала тільки в тому, що ми не придумали собі жодної історії-прикриття. Довелось вигадувати на ходу, і, мушу сказати, робили ми це віртуозно і вельми синхронно. Хоч і хвилювались, чи не видамо себе акцентом. Не видали.

Представились Зоєю і Катєю — туристками з Кієва, напів росіянками, напів польками і двоюродными сестрами. Наше Краснодарське походження розтопило останній лід і нам з готовністю показали все у інтригуючому Центрі.

Перше, що ми побачили — це невеличкий коридор, з проросійськими плакатиками, дошкою оголошень з інструктажем, як швидко отримати російське громадянство і порадами із захисту прав етнічних росіян та телефонами безкоштовних консультацій стратегічно важливих фахівців, наприклад, адвокатів, а також двометровим пам'ятником Пушкіну, заквітчаним штучними квітами. Все це виявилось тільки вершиною айсберга. Далі нам відкрились двері в прохідну кімнату-їдальню з барною стійкою над якою висів ч/б телек і подовгастим столом, за яким частувалися троє людей — літературний редактор Саша, філолог Люся та їхній помічних Гріша.


Нарешті перед нами відкрились двері в “концертный зал” і це було просто вав! Що казати, — дивіться.

Височенна, мало не в два поверхи, стеля, поґвалтовані сирістю і грибком стіни, на них фотографії російської війскової еліти і царів. Навпроти входу — велика сцена з роялем і святковим каліграфічно мальованим плакатом-привітанням з Новим роком в кращих традиціях сімдесятих років в Домах культури в пасьолках і на хутірцях в глибинках союзу. Сцену прикрашали прапори РФ, Андріївський і, як не дивно, український, що укріпило нас в думці, що центр — доволі нейтральна територія, а не осердя зла, як могло б видатись зовні та не вникаючи в деталі.

В центрі залу — головна оздоба сезону — велика жива йолка, прикрашена радянськими іграшками різних поколінь, коралями і, звісно, дощиком, а на верхівці — красная звезда. Під йолкою православний народний герой — червононосий Дєд Мароз. Від Председателя і редактора ми довідались багато цікавого про недавні події в центрі.

“Вот когда вы в последний раз были на утреннике?” — питає Літературний редактор Дядя Саша.

Знизуємо плечима. Не посміємо ж признатись, що “никогда в жизнє”.

“А у нас на Новый год бил утренник, били Дед Мороз и Снегурочка, дети получили подарки, пели, водили хороводи, так красиво било..” — із замилованою спогадами міною продовжує Дядя Саша.

"Местный Николай — это же не Дед Мороз, это подмена понятий,” — додав Председатель общества. 

Для нас спеціально включили ілюмінацію на йолці і дозволили сфоткати. А потім прокоментували всі фотографії на стінах, розповіли про події центру і про майбутні кінопокази, присвячені ювілею Ермітажу, про які ми прочитали ще зовні. Врешті побідкались, що їм важко ведеться, і що працюють в центрі на волонтерських засадах. 

"Русские стали забывать, что они русские” — жалівся Председатель. “Нам почти никто не помогает. Очень сложно выживать".

Тільки французький фонд графа Шереметьєва і поодинокі істинно віруючі православні бізнесмени зрідка підкидають копієчку. Так і живуть. А ще видають власні книги, здебільшого антології і збірники статей, а також газету з цінними для російської спільноти у Львові новинами. Збут маленьких тиражів теж приносить невеличкий дохід. 

Нарешті, цілком довірившись, росіяни розповіли нам, що їх сушить найбільше: 

“В мае подожгли нашу библиотеку. Знали, где поджигать!” — з розпачем поділився Председатель. 

Довідались, що 4 травня минулого року невідомі підпалили приміщення бібліотеки, де зберігалось понад 8 тисяч зразків російскої і радянської літератури, в т.ч. рідкісні видання, більшість з яких згоріли або були пошкоджені. Це стало кульмінацією серед інших, за їхніми словами, численних актів вандалізму, які останнім часом переживає центр. (Читати більше тут)

Це, звичайно, сумна історія. Підпал книг — якийсь середньовічний і цілком позбавлений глузду спосіб протесту і, як на мене, негідний вчинок. Пройняті довірою росіяни, навіть показали нам те сумнозвісне бібліотечне приміщення. Виглядало все дійсно плачевно.

На цьому наша раптова пригода закінчилась, ми й так провели всередині майже годину. Росіяни довідались, що ми прямуємо далі до Польщі “навестить родственников” і наполегливо порадили відвідати “Русское общество” у Варшаві, яке мовляв дуже круте, велелюдне і впливове. На додачу до теплих прощань і побажань щасливої дороги, нам з Соломією несподівано подарували книг на сто гривень і останні випуски їхньої газети.

У відповідь ми побажали їм спокою і щасливо закінчити ремонт після пожежі, — а що нам ще залишалось казати. Обличчя росіян осяяла усмішка — ми побажали якраз того, чого б їм хотілось найбільше. От і добре. 

 ***

Ось так випадково ми довілались, що в самому центрі Львова є екзотичний русский острівець. Загалом, представники львівського маленького Русского мира мирні, полохливі і навіть доволі нейтральні. Поодинокі ватницькі фрази, на кшталт "Украины не существует", які зрідка проскакували, не були агресивними, а скоріше розпачливими, — ці люди живуть наче в бункері, живуть дідівськими спогадами про Царя-батюшку (Нікалай у них святий і його портрети повсюди наче ікони), про Могучую Россию, і про Золотий вік російської літератури. Живуть бідно і звинувачують в цьому нашу державу, громадяними якої стали з волі батьків, які не знаходили собі місця в злиденному Радянському союзі і шукали кращої долі просуваючись по трохи на захід. Так опинились у Львові. Далі — колючий дріт і зась. Тут і осіли.
Людям, яких ми зустріли, можна тільки поспівчувати. Будете мати нагоду — зайдіть, бо хто зна, чи за кілька років в Україні ще десь можна буде побачити такі ностальгічні вівтарі Русскому миру. Тільки не насміхайтесь з тих нещасних людей. Вони щасливі з того, що збираються собі зрідка і тихенько водять хороводи або читають класиків. Політкоректність, пам’ятайте. Адже Charlie Hebdo має чогось навчити людей в 2015-му році.

P.S.: Соломія, ми забули зробити там селфі! Як так?! Некст тайм? (підморгую ^^)

Час різдвяних светриків

Сьогодні перше грудня! Сезон з найбільшою кількістю свят, імпрез і див оголошено відкритим! Попереду маса уродин всіх поважних святих, особливо Миколая, а також Різдво, Новий рік, знову Різдво, Щедрий вечір... 

Якщо у американців (та їхніх європейських предків) свята тривають 12 днів,

то українці ж взагалі гуляють від Романа до Йордана — рекордно довго, насичено і урочисто, порівняно з іншими країнами. Є в цьому щось приємне і більшість людей обожнюють цей період, повен Різдвяної магії, родинних візитів, ялинок та гірлянд, колядок, смаколиків і, звісно, подарунків!

Як відомо, на свята своїм близьким, коханим і рідним належить щось покласти під ялинку. А який найкращий і всіма улюблений подарунок до Різдва? Правильно, святковий светрик!

Коли ви обираєте светрик для дорогої вам людини, зважте, що ваше головне завдання відзначитись оригінальністю. Найвище цінуватиметься хенд-мейд, в який ви вкладете максимум вашої фантазії та любові.

Втім, якщо светрик доведеться купувати, знайти хороший варіант теж цілком реально, головне підійти до пошуків ретельно і заздалегідь. 

Варто пам'ятати, що ви шукаєте на презент такий светрик, який ваша близька людина носитиме і на роботу, і на зустрічі, і на закупи, і в гості і всюди решта, кілька днів (а то й тижнів) напередодні та під час Різдва. Зробіть все можливе, що подарувати справді особливу річ, завдяки якій ваша дорога людина буде яскраво виділятись і випромінювати святковий настрій.

***

Перше, на що слід звернути увагу, це те, що різдвяний подарунковий светрик має бути максимально яскравий, життєрадісний і оригінальний. Це просто супер, якщо вам вдасться знайти светрик з рельєфною нашивкою оленя, сніговичка, ялинки чи санти

            


Якщо ви готуєтесь до Різдва в родинному колі, то подумайте про серію схожих светриків, а зі своїми коханими можна одягнути парні свертрики, і ви будете головними героями всіх фото.

              

                            

Різдвяні светрики бувають і для дорослих. Куди їх найдоречніше одягати сказати важко, але по щасливих обличчях цих людей, бачимо, що це як мінімум страшенно весело.

                                             

  

 Чемпіоном серед різдяних светриків і моїм особистим улюбленим і       безпрограшним варіантом є светрик, зображення на якому блимає за рахунок батарейок. Варто його тільки одягти, як дух Різдва відчувається тут же. Обравши такий варіант для своїх рідних, ви не прогадаєте.

На останок, пізнавальне відео-туторіал, з якого можна навчитись як самому пошити чудовий святковий светрик. Успіхів і веселих свят! HO HO HO!

Мисліть креативно і вдалих пошуків. Зробіть це Різдво незабутнім для своїх найдорожчих людей!

***

P.S.: Віршик про перше грудня, який я написала в десять років. Всім щасливої зими!

Перше грудня! Зима почалась!

Втіха і радість звідусіль примчалась.

Діти радіють, в снігу сидять,

Граються, бавляться на санях мчать.

Всі у чеканні зимових свят, 

Втіха сповила усіх малят. 

Бо ж перше свято — це Миколая,

Дарунки всім нам він принесе,

А далі і інші свята ступають, 

Сходинками аж до кінця зими.

Топ-10 улюблених книг

Що люблять читати на Тихому Острові

1. Патті Сміт — Просто діти. 

Одна з найщиріших книг-мемуарів, які я будь-коли читала. Тут молодість, любов, пошуки і багато знаменитостей шістдесятих. Я просто закохана в той Нью-Йорк, який змалювала Патті. 

2. Ларрі Вульф — Винайдення Східної Європи.
З цієї книжки почалась моя любов до історичних розвідок. То було давно, з того часу у мене сформувався великий список улюблених істориків. Той випадок, коли історик пише легко і неймовірно цікаво. Звідки взялись стереотипи про "відсталість" Східної Європи, як західноєвропєйські мандрівники 19 ст. потрапляли в наші з вами краї і несли сюди Просвітництво, що вони тут бачили та ще багато цікавого можна довіатись з книжки.

3. Анна Франк — Щодденик.
Цілком виправдано перекладена на десятки мов і одна із найрозповсюдженіших у світі книг після Святого Письма. Щоденник змальовує найбільший жах ХХ ст. — Другу світову війну — очима єврейської дівчинки-підлітка, мешканки Амстердаму. 

4. Віктор Домонтович — Доктор Серафікус.
Улюблене з українського. В кращих традиціях європейсьої літератури. Дивовижно, що її мало популяризують в Україні. 

5. Герман Гессе — Степовий вовк.
Одна з тих книжок, які перечитувала багато разів. Затягує з першого абзацу. Мрію, щоб хтось в Україні нарешті зробив красиве перекладне видання. І так, звір живе в кожному з нас.

6. Оксана Забужко — Польові дослідження українського сексу.
Відверто про те, про що якнайбільше хочуть знати всі. Ні, не тільки про секс. А ще події відбуваються в Кембріджі, в тому, де Гарвард. Емоційна, дуже проймає. Це радше жіноча книжка, але читайте всі, справді.

7. Чарльз Діккенс — весь доробок.
Я родом з такого дитинства, де, на щастя, не було соцмереж (тобто в однокласників були, а в мене — ні), майже не було інтернету і телевізора, зате було моє ліжко-коребаль, обкладене стосами книжок. Об’ємні романи Діккенса не відлякували, а навпаки змушували мене читати до ранку мало не щодня. Солодкі спогади.

8. Дж. К. Ролінґ — Гаррі Поттер.
Що тут коментувати? Це повинні прочитати всі діти, всі люди, всі. 

9. Оскар Вайлд — Портрет Доріана Ґрея.
Визнаний бестселер, багато разів екранізований. Мені просто дуже подобається Вайлд (як людина — не дуже) своїми нетиповами сюжетами, від яких неможливо відірватись. А ще у всіх повинен бути примірник книги, що видали торік в Аба-бі.

10. Ханна Арендт — весь доробок.
Глибокі проникливі аналітичні тексти. Багато пояснють і провокують задуматись над найскладнішими питаннями: чому у світі коється, те, що коється, чому існує зло і як до нього ставитись.

Складено за 20 хв і в довільному порядку.

Ківі в нетрях

— Що це за білий? — поцікавився водій, коли ми вилізли на підніжку автобуса.

— Це мій друг. — відповів Прабакер, марно намагаючись приховати свою гордість під удаваною байдужістю.

— Що він тут робить?

— Він їде до мене в гості.

— Звідки він?

— З Нової Зеландії.

— З Нової Зеландії?

— Так, це в Європі.

— У цій Новій Зеландії багато грошей?

— Так, повно. Вони там купаються в золоті.

— Він говорить на маратхі?

— Ні.

— А на хінді?

— Теж ні. Тільки англійською.

— Тільки англійською?

— Так.

— Чому?

— У його країні не говорять на хінді.

— Вони не вміють говорити на хінді?

— Ні.

— Ні на хінді, ні на маратхі?

— Ні. Тільки англійською.

— Господи помилуй! Ото вже дурні!

— Так.

— Скільки йому років?

— Тридцять.

— А на вигляд старший.

— Вони всі такі на вигляд. Всі європейці на вигляд старші й сердитіші, ніж насправді. У білих завжди так.

— Він одружений?

— Ні.
— Тридцять років і не одружений? Що з ним таке?

— Він з Європи. Там одружуються тільки старими. 

— От йолопи!

— Авжеж.

— А яка у нього професія?

— Він учитель.

— Учитель — це добре.

— Так.

— У нього є батьки?

— Так. 

— А де вони?

— На його батьківщині. У Новій Зеландії.

— А чому він не з ними?

— Він подорожує, знайомиться зі світом.

— Навіщо?

— Всі європейці так роблять. Вони трохи працюють, а потім трохи їздять, без сім’ї, поки не постаріють. А тоді вони одружуться і стають дуже серйозними.

— Ото вже бевзні.

— Так.

— Йому навпевно самотньо без мами з татом, без дружини і дітей.

— Так. Але європейців це не засмучує. Вони звикли бути самотніми.

— Він великий і сильний?

— Так.

— Дуже сильний?

— Так.

— Годуй його як слід і не забувай давати більше молока.

— Так.

— Буйволячого молока.

— Еге.

— І дивися, щоб він не вивчив поганих слів. Щоб матюків не навчився. Навколо повно засранців, які захочуть навчити його всякому лайну. Не давай йому водитися з цими вилупками.

— Не дам.

— І не дозволяй нікому обдурити його. Він на вигляд не дуже тямущий. Наглядай за ним.

— Він розумніший, ніж здається, але я всеодно наглядатиму за ним.

[…]

(с) Г.Д. Робертс “Шантарам”

Переклад. В. Александрова.

P.S.: Книжка чудова, раджу! І читати — це стильно ;)

Чим живеш, Білорусь?

Українцям давно відомо, що вітчизняна залізниця — дуже контрастне явище. Від тарганів, спеки і смороду смаженої курки до кондиціонерів та розеток. Втім, обирати яким саме потягом їхати, мають змогу лише ті пасажири, які мандрують у найпопулярніших напрямках, перендусім до Києва. З глибинки і у зворотньому напрямку українці звикли добиратись чим доведеться. Цього разу мені пощастило.

За відсутності вибору, як потрапити з Коломиї, що у Франківській обл., до Львова в потрібний мені день і час, я була змушена придбати квиток на міжнародний потяг Чернівці-Могильов, який належить білоруській залізниці. Білоруський потяг виявився чистим і охайним. Те, що потрійна ціна за квитком цілком себе виправдовує стало зрозуміло з перших хвилин подорожі. У вагоні мене зустріла єдина пасажирка, — привітна пані літнього віку, яка їхала до Галича. Починаючи з Франківська зайшли нові пасажири стало цікавіше. Моїми компаньйонами стали білоруси.

Що ж це за країна, куди прямував цей охайний потяг?

***

З перших років своєї незалежності і до сьогодні Білорусь займає достатньо нейтральну позицію на міжнародній арені і водночас вирізняється своєю закритістю. Тож закономірно, що світ має дуже слабке уявлення про державу. Нічого дивного, що сьогодні Білорусь сприймають через призму численних стереотипів. Стереотипи, тобто усталені переконання про певних людей або притаманну їм поведінку та цінності, суттєво спрощують образи та уявлення про деякі явища і часто не відповідають правдивим фактам, а також спричиняють спотворення реальності.

Навіть незважаючи на те, що країни-сусіди Білорусі — Україна та Росія — проіснували разом у межах Радянського Союзу практично сімдесят років, там зазвичай дуже мало знають про Білорусь. У решті світу ця ситуація виглядає ще гірше. В уявленні іноземців з-поза теренів Радянського Союзу Білорусь постає білою плямою на карті, а її образ зводиться до описів суворої та небезпечної диктаторської країни десь у Східній Європі. Образ Білорусі в уяві Європи, Америки і, правдоподібно, інших країн добре виражено у назві однієї з найвідоміших монографій про Білорусь британського історика Ендрю Вілсона “Білорусь — остання диктаторська країна”. Рік по тому, 2012 р., вийшла книга з такою ж назвою іншого британського науковця, в минулому посла Великої Британії в Білорусі (2003-2007 рр.), Браяна Беннета. Ряд досліджень, об’єднаних однією проблематикою, доводить, що імідж Білорусі як диктаторської республіки — це найпоширеніше сьогодні уявлення про країну за кордоном (див. Н. Коростелева, Н. Бекус, Б. Беннет, Е. Вілсон, А. Динько, Й. Фішер, А. Найс, Д. Марплз, Е. Маліновська, С. Паркерта та ін.).

Однією з перших, хто публічно ще 2006 року назвав Республіку Білорусь “останньою диктаторською країною”, була колишня прем’єр-міністр США Кондоліза Райс. Зрештою, цей термін став поширеним кліше і ключовим означенням Білорусі у світі.

Сьогодні серед країн пострадянського простору Білорусь привертає чи не найменше уваги дослідників як в СНД, так і в решті світу. У працях, присвячених історії країни, нерідко трапляються такі епітети як “чорна діра Європи” або “terra incognita Східної Європи”. Світ обговорює поодинокі проблематики держави, передусім становище Білорусі “на роздоріжжі“ й майбутній вибір, який їй належить невдовзі зробити між Європою та Росією. У Європі збентежені наслідками диктатури в Білорусі, передусім відношенням у країні до політичних в’язнів, та шукають способів упливу на ситуацію й розмірковують над тим, яким чином було б найдоречніше втрутитись і допомогти країні стати на демократичний шлях. Історик Браян Беннет озвучує думку британського уряду й цілої Європи: вирішити проблему із недемократичним урядом можуть лише самі білоруси; єдине, чим сьогодні може допомогти Європа — це вдатися до певних санкцій, скажімо, обмеження віз у країни Євросоюзу для президента А. Лукашенка та його уряду, і таким чином висловити своє ставлення до його політики.

А що про своє становище думають самі білоруси? Чи все аж так погано?

***

Зазвичай мої поїздки потягом минають в тиші та ізоляції від сусідів по купе і вагону. Читаю, сплю або слухаю музику. Цього разу було по-іншому. Всі пасажири, які підсіли в моє купе у Франківську були білорусами. Зайшовши — привітались і відразу завелась ненав'язлива дружня бесіда.

Пані з короткою зачіскою, років сорока, щойно рушив потяг зронила фразу полегшення “нарешті додому”. В ході розмови виявилось, що вона мешкає в Україні вже давно, пререїхала сюди через шлюб, але давно розлучилась і тепер хоче переїхати разом з двома дітьми назад у Гродненьську область, де мешкає її мама. Старший син щойно повернувся з армії, служив в Білорусі, а молодша дівчинка має восени йти у шостий клас.

Пані із Галича і пані з короткою зачіскою гомоніли собі на нейтральні теми. Я читала Жадана і слухала краєм вуха — було цікаво, хоч я й не пам’ятаю достеменно, про що спершу йшла мова. А ще, це чи не вперше в житті мені сподобались сусіди по купе.

Пані із короткою зачіскою вважала домом обидві країни — Білорусь та Україну, — але без упину наводила аргументи, чому любить Білорусь більше, — чистіше, безпечніше, комфортніше, більше впевненості у майбутньому і у добробуті своєї сім’ї.

За якийсь час до розмови підключився наш четвертий пасажир купе — чоловік середнього віку, який спершу просто слухав. Пан, що виглядав жвавим, охайним і доброзичливим добродієм у розквіті сил, виявся зварником. За освітою інженер, він вирішив, що на пенсії його життя стало надто одноманітним і вирішив ще трохи попрацювати в рідній країні, в Білорусі. Хоча останні десятки років провів на Франківщині, де має сім’ю.

Історія як він в підлітковому віці потрапив до України не менш цікава. Його сім’я мешкала в малесенькому білоруському селі за 24 км від Прип’яті. Внаслідок Чорнобильської катастрофи, батьки вивезли дітей до України. Він одружився з українкою і залишився мешкати тут, а брат і сестра в дорослому віці повернулись в рідну країну і оселились в Мінську, бо, знову ж таки, там на їхню думку мешкати краще.

Дивно і несподівано було чути, як білоруси хвалять свою країну, у мене поступово округлювались очі від здивування. В Україні ми чуємо хіба про недалеких “бульбашів” чи толерантних і неконфліктних “сябрів”. А в рамках свого магістерського наукового дослідження, я вивчала і аналізувала сучасну польську історіографію історії Білорусі ХХ ст. і висновки, до яких дійшла, дуже відрізнялись від того, що почула в потязі.

***

Якщо коротко, то в сучасній польської історіографії історії Білорусі спостерігаються наступні тенденції:

Білорусь не виокремлюється як самостійна країна, натомість розглядається в контексті історії інших держав — Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії та Радянського союзу; кордони сучасної Білорусі екстраполюються в минуле; Більшість дослідників мають польське громадянство і білоруське походження і дуже цінують нагоду жити і працювати в Польщі, адже потерпають від відсутністю свободи слова на батьківщині.

У своїх наукових працях про Білорусь, польські історики нерідко вдаються до емоційно забарвлених епітетів, які так чи інакше виказують здебільшого приязне ставлення до білорусів або прямим текстом констатують свою прихильність до держави-сусіда.

Поширеним мотивом у великій кількості досліджень, присвячених питанням Білорусі, є наголошення на складному періоді, який країна переживає сьогодні і наполягання на необхідності покласти край диктаторському режиму, який панує у країні зараз і взяти курс на євроінтеграцію. Більше того, e польській історіографії історії Білорусі формується чіткий образ образ Польщі як “старшого брата”, наставника, доброзичливця, захисника від шкідливих постколоніальних наслідків і провідника в Європу. Одним із своїх обов’язків як патрона Польща відзначає для себе сприяння і заохочення до євроінтеграції, допомогу в побудові демократії (зокрема вирішення проблеми свободи слова у той спосіб, що наукові праці білоруських дослідників публікуються у Польщі). Польща також дає поштовх для розвитку Білорусі — стає платформою освіти для білоруської молоді та наукової еліти, на якій відбуваються спільні конференції та культурно-освітній обмін.

Визріло закономірне питання:

Чи дійсно демократія має визначальну роль у добробуті і щасті своїх громадян?

У європейській, в тому числі моїй, свідомості так і є. Але я не могла не спитати у самих білорусів, які так тішились, що нарешті їдуть додому:

А як же демократія? Чи то пак її відсутність? А як же свобода слова? А як же мобільність суспільства? А як же десятки політв’язнів? Невже вам комфортно живеться без засадничих європейських цінностей? — питаю здивовано.

Пауза тривала якусь хвилину, а потім вони заговорили наввипередки:

—   Зате у нас немає корупції!

—   Зате у нас всі працевлаштовані!

—   Зате у нас безкоштовна освіта!

—   Зате у нас безпечно!

—   Зате у нас хороші дороги!
—   ...

Почула я у відповідь.

***

Їдемо через українське поле десь у Львівській області. Неораний ґрунт тягнеться на кілометри.

         —   О! Ви тільки подивіться на ці поля! Лука би четвертував за таке         марнування простору!

Сусіди по купе згадували також чистоту скрізь в країні, що потрапляють наче в інший світ, коли перетинають українсько-білоруський кордон.

“В інший світ — хмикнула я про себе — це точно. Бачила я ваш інший світ”.

Але білоруські сусіди продовжували правити своєї.

Наступне, що я довідалась, — це те, що виявляється, роботу молодим знайти легко, значно легше, ніж в Україні, тому що держава буцім випускає стільки випускників з вишів, скільки спроможна працевлаштувати. І що в Білорусі дбають про своїх військових, і про пенсіонерів, і про сиріт. І що дороги в хорошому стані, а на кожного білоруса приходиться втричі більше м’яса “рийок” (свинок), ніж в Україні. Що білоруси не хвилюються про безпеку своїх дітей, бо у кожного на куртках і ранцях в обов’язковому порядку є світловідбивачі. А ще у них чудові дороги і найкращі молочні продукти (хоч визнають, що останнім часом ціни дещо піднялись), найкращий шоколад (“Коммунарка” —  це я теж добре знаю і цілком згодна) і пиво. А ще у них невисокі ціни на ліки, тому багато кому траплялось покращувати своє матеріальне становище в той спосіб, щоб купувати білоруські ліки і здавати їх в українські аптеки.

Мушу визнати, три години їзди минули непомітно. Я побажала компаньйонам щасливої дороги додому і вистрибнула в обійми усміхених личок рідного міста повна вражень і переконання, що патріотизм — це дуже гарно і личить людям.

***

Це, звичайно, лише один бік реалій, але почути з перших вуст було цікаво. Чи це просто вияви патріотизму і скільки в цих словах правди, я б охоче довідалась з особистою розвідкою. Втім, як сказав відомий білоруський історик і філософ Алесь Анціпенко: “Що не скажіть про Білорусь — усе буде неправдою”. Тепер час знову туди завітати в цю країни з привітними мешканцями і побачити як вона змінилась за п’ять років, що я там не була. Побачимось в Білорусі. Жыве Беларусь!